Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

А тут, вкотре за з ним тижні, я сиджу та плачу. Тихо та безпорадно. Без відчаю, звідки взятися відчаю? Без щастя, бо я все ніяк не можу вхопити та вирізнити його смак. Я плачу, бо відчувала біль, сильний біль. Я така беззахисна та безпорадна, що подруга, яка сидить навпроти мене, також починає наводнюватися. Жіноча повінь заразна для інших жінок. Для чуттєвих людей. Для тих, хто вміє відчути біль іншого. Жіноча повінь передається. Так було і є. Мабуть, що так і буде. Вона не бере мене за руку, бо знає, що я не виношу тактильних дотиків. Але я знаю, що от саме зараз вона і бере мене за руку. Своїми очима в сльозах. Вона каже, що сльози — це добре, вони вимивають, очищують, лікують. Вона дивується, чого я так рідко плачу. Я над цим не замислююся, є речі, які я сприймаю без роздумів, я просто рідкоплакуча верба.

Вона каже: «Дивно, його тут немає, але я відчуваю, що він поряд». — «Він тут», — відповідаю я. І тоді ми обираємо чай. Я — терпкий, вона — духмяний. «Чому ти думаєш, якщо він і я кажемо тобі однакові речі, то це означає, що ми правіші від тебе?» — «Тому що ви — інші, тому що ви — глибина, а я — брижі, інколи — течія, тому ви — праві, а я — ні. Ви вічні, а я постійно змінююся, ви впевнені, а я непевна». Мій чай стає солонуватим. Три чверті мого тіла, лівий бік, залиті болем. Він утискає. Він вивертає мені навіть голосові зв’язки. Вичавлює з мене всю мою кров. Від потилиці до колін. Три чверті мене — дуже багато. В мені 170 сантиметрів. В мені 55 кілограмі: «Слухай, у тебе за спиною сидить дуже верткий чолов’яга він постійно крутиться». Це я його верчу-кручу, я знаю або він крутить його через мене. Він здатний на це. Він такий сильний, що в мене прострілює голова, наче невідомий кравець сидить там і розмічає мозкову викройку колесом-трибком.

Я пишу йому, що зірвалася через нього на подругу через те, що він висварив мене за те, що я розтринькую власну енергію на дрібниці, я кажу, що сама впораюся зі своїм енергорозподілом. Принаймні думаю я саме так. Він вибачається, каже, що я його не зрозуміла, просить, щоб я поцілувала себе і її. Я кажу їй, що він переказувати вітання. Вона просить передати йому: якщо він мене образить, вона згадає про кунг-фу. Вона розуміється на кунг-фу. Вона каже, що в мене дуже сильна воля, але вся воля спрямована всередину мене. А я вважала себе легкодухою. Ні, я можу стиснути зуби майже як бульдог. Але для цього повинні бути вагомі причини та сильне бажання. А з’ясовується, що моя воля спрямована всереді мене, і мені доводиться знаходити в собі або в інших щось, щоб з нею впоратися. Я пишу йому нову есемеску та жартівливо погрожую. Він жартівливо відгороджується. Я розумію себе і геть не розумію його. Він запитує, де ми зараз. Я відповідаю, що ми вечеряємо. Він каже, що це вельми цікава адреса. А я відповідаю, що якби я хотіла сказати де саме ми вечеряємо, я б це і сказала. Він вибачається та прощається.

Мені здається, що він образився. Коли я відчуваю, що когось ображаю, будь-яка поверхня під моїми ногами перетворюється на холодне, вологе, зіжмакане безсонням простирадло. Вона каже, що, ймовірно, він міг образитися. Вона б на його місці сприйняла цю розмову як кокетування. Я ніяковію. Бо так не думала. «Але чому?» Вона знизує плечима. Вона б це сприйняла саме так. Але достеменно не може знати, як це сприйняв він. «Краще б було, якби ти відразу попрощалася з ним, коли він вперше вибачився, і не давала ніяких підстав думати, що ти хочеш його бачити». Ось як вона вважає. Чому ми такі різні? «Мені зателефонувати та вибачитися?» — «Ти продовжуєш?» — вона уважно дивиться на мене. Я не продовжую, я раджуся, зрештою, вона це розуміє. «На мій погляд, це — зайве. Звичайно, якщо ти не хочеш з ним зустрітися», — відповідає вона та просить рахунок. Я пірнаю до гаманця у пошуках перлини-картки. Щоб зайняти руки та очі. Щоб не перетворитися знову на курячу шийку. Я все одно вибачаюся перед ним, коли ми розходимося з нею, я дуже їй вдячна за все, але… Я вибачаюся перед ним, коли їду додому, та обіцяю пояснити свою поведінку. Як зможу.

Біля супермаркету зустрічаю приятеля. Він людина безтурботна та легка. Він каже, що в мене чудово лежить волосся, очі як в зголоднілої вовчиці, а сама я бліда та крихка. Можливо, каже він, таке враження складається через те, що ти накрутила на себе серпанковий шалик — сірий колір часто перетворює людину на тінь, а вона немає плоті та об’єму, як ти зараз. Він невідомо чому присягається мені, що ми обов’язково зустрінемося наступного тижня, коли він «розпряже та дасть вівса всім справам». Він цікавиться, чи я надовго. Я дивуюся, як так можна запитувати в людини, яка заходить в супермаркет. Та коли я виходжу, він зустрічає мене одинадцятьма блідо-жовтувато-салатовими трояндами. «Це одинадцять друзів Оушена», — представляє він їх. Він милий та кумедний. Найбільшою проблемою для мене є його дівчата, дуже часто змінюються, хоча здебільшого виглядають однаково. Я орієнтуюся не так на їх зовнішність, як на імена.

Троянди пахнуть так, наче тихесенько стогнуть. Вони прохолодні та ніжні. Дуже гарні. Їхній колір схожий на мій жовчний виплаканий біль. Наче вони ним пофарбована. Я дивлюся на них та думаю про нього. Колись я зауважила одній дівчині, яку нудило від себе самої, що вона вагітна ненавистю до себе. Є вагітності, які треба переривати. Я заспокоїлася лише тоді, коли закінчила цей текст. І тоді я вклалася спати. Або це він заснув. Всередині мене.

Володимир ЄШКІЛЄВ

М_АРЬ[1]

І яким же щасливчиком ти маєш бути, щоб твоє кохання перегнало твій час?

Stephen King Lisey’s Story

М_арь сказала б, напевно, що ця історія — життєвий пунктир з попандосами.[2] Або з провтиканнями.[3] Для тих, кого це цікавить, пояснення в зносках. У зносці першій і