Читати книгу - "Голодні ігри"

лунав розпач, немов я боялася, що мене ніхто не почує і Прим усе одно заберуть. Але мене почули. Тоді я побачила, як Гейл відірвав від мене сестру, і я вийшла на сцену. У відповідь — тиша. Люди одне по одному підняли руки у жесті вдячності й поваги. Коментатори не знали, що й казати. Один з них зауважив, що Округ 12 завжди був трохи консервативним, але в таких милих звичаях є свій шарм. Тоді немов на замовлення, зі сцени впав Геймітч, і з динаміків вибухнув дружній регіт. Потім назвали ім’я Піти, і він мовчки зайняв своє місце на сцені. Ми потиснули одне одному руки. Тоді пролунав гімн, і програма закінчилася.

Здається, Еффі була не зовсім задоволена тим, який вигляд мала її перука.

— Вашому ментору не завадило б навчитися поводитися на офіційних церемоніях. Особливо якщо це показують по телевізору в прямому ефірі.

Несподівано Піта засміявся.

— Він був п’яний, — мовив Піта. — Зрештою, як і щороку.

— Як і щодня, — додала я.

І також не змогла втриматися, щоб не посміхнутися. Зі слів Еффі виходило, що Геймітч був просто трохи неотесаний, і це можна легко виправити, якщо вона дасть йому кілька порад.

— Он як! — зашипіла вона. — Дивно, що вам усе це здається таким смішним. Ви ж знаєте, що в нашому шоу ментор — ваш єдиний зв’язок зі світом. Він — той, хто дає вам вказівки, шукає спонсорів і домовляється про подарунки. Від Геймітча може залежати, житимете ви чи загинете!

Саме в цей момент у купе ввалився Геймітч.

— Я проґавив вечерю? — запитав він.

Його язик заплітався. Він виблював на дорогий килим і впав на своє ж блювотиння.

— Що ж, смійтеся скільки завгодно! — випалила Еффі й, обережно переступивши калюжу своїми гостроносими черевичками, вилетіла з купе.

Розділ 4

Кілька секунд ми з Пітою пильно спостерігали за нашим ментором, який намагався підвестися з огидно слизької калюжі, але знову і знову плюхкався на живіт. Сморід блювотиння і перегару перебив усі інші запахи в кімнаті — мене саму ледь не вивернуло. Ми перезирнулися. Так, із Геймітча багато не візьмеш, от тільки в одному Еффі Тринькіт мала рацію — він єдине, що в нас є. Не зронивши й слова, ми з Пітою підхопили його під руки й допомогли звестися на ноги.

— Я спіткнувся? — запитав Геймітч. — Пхе, як тхне!

Він затулив носа долонею і тепер вимастив блювотиною все обличчя.

— Давайте ми відведемо вас назад у купе, — запропонував Піта. — Вам краще помитися.

Ми ледве затягнули Геймітча назад у його купе. Не могли ж ми так просто кинути цю брудну свиню на вишите покривало, тож просто заштовхали його у ванну й відкрили воду. Він цього навіть не помітив.

— Дякую, — мовив мені Піта. — 3 твого дозволу далі я сам.

Мене переповнила вдячність до нього. Останнє чого мені хотілося, — це роздягати Геймітча, змивати блювотину з його волохатих грудей і вкладати його в ліжко. Можливо, Піта хотів справити на нього хороше враження, щоб стати улюбленцем. Але судячи з того в якому стані перебував Геймітч, завтра він навряд чи це пам’ятатиме.

— Гаразд, — відповіла я. — Можу прислати на підмогу когось із капітолійців.

Їх тут багато. Вони куховарять для нас, обслуговують, прибирають. Піклуватися про нас входить у їхні обов’язки.

— Ні, не потрібно, — мовив Піта.

Я кивнула і мовчки рушила до свого купе. Нічого дивного, що Піта відмовився. Я й сама на дух не переношу жителів Капітолія. Хоча возитися з п’яним Геймітчем — саме те, чого б я їм побажала. Така собі маленька помста. Цікаво, чому Піта сам вирішив потурбуватися про Геймітча? Раптом мене осяяла думка: бо він добрий, просто добрий. Тому й хліба мені тоді дав.

Ця здогадка приголомшила мене. Добрий Піта Мелларк набагато небезпечніший ворог для мене, аніж злий Піта Мелларк. Добрі люди завжди знаходять дорогу до мого серця. А я не можу дозволити, щоб це сталося. Не зараз, не там, куди ми прямуємо. Тож саме тієї миті я вирішила, що триматимуся він сина пекаря якнайдалі.

Коли я повернулася до свого купе, поїзд зупинився на платформі, щоб заправитися. Я швидко відчинила вікно і викинула пакет із печивом, яке дав мені батько Піти, і захряснула шибку. Не хочу. Мені нічого не потрібно від них.

На жаль, пакет упав на клаптик землі, вкритий кульбабами. Поїзд уже рушив далі, і я тільки краєм ока побачила печиво, розсипане поміж квітів, але й цього було достатньо. Достатньо, щоб згадати кульбабу на шкільному дворі...

Я саме відвела погляд від синця на обличчі Піти Мелларка, як одразу ж побачила кульбабу і зрозуміла: ще не все втрачено. Я обережно зірвала її і поквапилася додому. Вдома я миттю схопила відро, взяла Прим за руку, і ми побігли на Леваду, — так, галявина була просто всіяна жовтоголовими кульбабами. Ми зривали їх разом із листочками й стеблами, зривали, аж поки не натовкли повне відро, хоча нам і довелося сходити всю галявину вздовж і впоперек. Проте на вечерю у нас було достатньо салату з кульбабок. А ще Пітин хліб.

Ввечері Прим запитала:

— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні назбирати?

— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.

У матері була книжка, яку вона привезла з собою з аптеки. На сотнях пергаментних сторінок були намальовані рослини, а під малюнками акуратно виведені тушшю їхні назви, вказані місця, де їх шукати, період цвітіння і проти яких хвороб вони помічні. На кількох порожніх сторінках мій батько дописав від себе перелік їстівних рослин. Кульбаба, лаконос, дика цибуля, соснова кора. Ми з Прим просиділи над книжкою до глупої ночі.

Наступного дня у школі не було занять. Я покрутилася трохи на краю Левади, а тоді набралася зрештою відваги й ковзнула під паркан. Вперше я опинилася там сама, без батька, без його чарівного лука, який завжди захищав мене. Я хутко відшукала нашу схованку і витягнула маленький лук, який він змайстрував для мене. Того дня я зайшла в ліс не далі як на півсотні кроків. Час я провела в очікуванні здобичі, вмостившись на розлогих гілках старого дуба. За кілька годин мені вдалося підстрелити зайця. Я робила це й раніше — під чітким керівництвом батька. Але