Читати книгу - "Месопотамія"

можна було не звернути увагу. Принаймні так я собі все це бачив. Місто мені сподобалося: тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери — мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерської фабрики, суворі цехи порожніх підприємств довкола ринку, брами, крамниці та лікувальні заклади — усе було за мене. Я вийшов до набережної. Виявляється, тут були мости. Це добре, подумав я, місто, яке лежить на ріці, більш захищене й спокійне, життя в такому місті тримається своїх меж і має свій порядок. Потім я дізнався, що ріка тут не одна. Місто лежало між ними, на пагорбах, ніби на острові, світячись усіма своїми білими й червоними будівлями, що були оточені зусібіч гарячою травневою зеленню. Що ж, сказав я, ступаючи на міст, можете мене зустрічати.

Будинок мав чотири поверхи. Виглядав занедбано, себто затишно. Загалом тиха вулиця, лише з протилежного боку, зі шкільного подвір'я, лунав відчайдушний школярський лемент. Я потягнув двері. Жодного коду — заходь і вбивай їх у їхніх теплих ліжках. Гарний настрій, піднесений стан, початок сонячного безкінечного дня. Третій поверх був мій. Чорні металеві двері, синій гумовий килимок, червоний симпатичний ґудзик дзвінка. Іноді життя забуває про нашу присутність і починає нам подобатися.

Я тиснув і тиснув, витискаючи з червоної кнопки рештки противного писку. Ніхто, ясна річ, не відчиняв. Бив у двері ногою, наспівував веселі куплети. Думав навіть зайти до сусідів, тиснув на таку само червону кнопку, але там теж ніхто не відчиняв. Що робити? — подумав. Інших адрес я не мав, у цьому місті на мене просто не чекали. Кинув рюкзак під стіну, сів на килимок, відкрив термос. Коли-небудь вони повернуться, подумав я, і так чи інакше пошкодують.

За якийсь час зауважив, що за дверима хтось ходить доволі безтурботно і теж щось собі наспівує. Сусіди знизу, подумав я. Проте ні — ходили саме за дверима, до яких я привалився спиною. Я зірвався на ноги й потягнувся до дзвінка. Кроки стихли, потім ледь чутно наблизились. Хтось розглядав мене у вічко. Я ступив назад, аби можна було розгледіти окуляри. Головне — справити враження, подумав. Двері відчинилися.

У неї була радісна зачіска. Не просто фарбоване в біле волосся, а фарбоване різними відтінками білого. Приємне й радісне. Погляд мала допитливий, хоча й сонний. Загалом виглядала заспано. Одягнена була в червону піжаму, поверх якої абияк був накинутий білосніжний халат із готельною емблемою. Час від часу він сповзав, тоді вона нагадувала боксера, що готувався виходити в ринг, скидаючи командний халат на плечі масажистів. Мала зелені очі, бліду від куріння шкіру, ніжну шию, стояла босоніж, переступаючи з ноги на ногу.

— Ти хто? — спитала, зазираючи мені за плечі.

— Рома, — відповів я, і собі озираючись. — Вам мама моя дзвонила.

— Мама? — не зрозуміла вона. — Для чого дзвонила?

— Я у вас жити буду, — пояснив я.

— З мамою?

— Сам. Мама вдома.

— Вдома? — перепитала вона, поправивши халат, що все сповзав. — І що вона там робить, удома?

— У неї процес, — відповів я.

— Що?

— Процес. Вона юрист.

— Все, — раптом згадала вона, — згадала. Ти Рома, так?

— Рома.

— Мама — юрист.

— Точно.

— А що в тебе на голові?

Звали її Даша. З мамою моєю вони познайомилися на семінарі місяць тому. Удень сиділи поруч, нотували за доповідачами, заливалися кавою на брейках. Увечері, під час корпоративного боулінґу, набралися, мама знала, як це робиться, під кінець вечора вона висіла в нової подружки на плечі й розповіла, що я ось-ось маю залишити батьківський дім, оскільки перевівся до них на навчання. Рік не довчився, — плакала мама, — ясно, що йому зі мною сидіти, який інтерес? Ось він і перевівся. А де він там жити буде? На вокзалі? Мама витирала сльози й замовляла ще, а від цього ще більше плакала. Аж урешті Даша сказала: ну, що за біда, хай поживе в мене, в мене є вільна квартира, бабуся дуже доречно померла. Я все одно збиралася її здавати, краще здавати знайомим — хоч меблі не винесуть. А захочуть винести, все одно не зможуть — їх там просто немає. Мама вхопилася за такий варіант: якщо вже відпускати малого, ну, мене себто, в доросле життя, то краще знати, де потім шукати тіло. Я на все погоджувався. Навіть якби не було цієї Даші, я б усе одно знайшов, де жити. Головне — вибратися з кімнати, яка смерділа дитячим одягом і шкільними підручниками. Я давно збирався куди-небудь з'їхати, у двадцять років жити з мамою — задоволення сумнівне. Вона забагато пила як для юриста, я забагато часу проводив у ванній кімнаті. Найкраще для всіх у такій ситуації — роз'їхатись і писати один одному листи.

Схоже, враження я на неї не справив. Звісно, мені це не подобалося. Я думав, потрібно їй щось розповісти про маму, про те, що мене цікавить у житті, чим я займаюсь, на що розраховую, але вона мене випередила.

— Пішли, — сказала, — я тобі все покажу.

Вона підійшла до сусідніх дверей, відчинила їх, зайшла досередини. Мене не запрошувала, я постояв на порозі, потім зайшов. Дві кімнати. Схоже, не так давно ремонтували. Схоже також, що ремонтом займалася вона сама: шпалери відклеювались, у душовій стояли теплі калюжі, стеля була не те, щоби побілена, радше помальована. Даша пройшла до кімнати, відчинила вікно, перехилилася назовні. Мала красиві литки. Добре, що я поселився саме в неї, подумав я. Тут вона повернулася.

— Ти без спальника? — запитала. — Добре, дам тобі матрац. Значить, тут кухня, — вона потягла мене до сусідньої кімнати. Там стояла плита. Ну, і все, більш нічого. — В принципі не так важливо, — сказала на це вона. — Поруч піцерія, якщо що. Душ, — промовила, обережно переступаючи через калюжі. — Рушник дам, — додала. — Що ще? Ага, Інтернет, світло, газ. Ти мене розбудив, — сказала, — я щось ніяк не зосереджусь.

Ми перенесли з її квартири великий матрац, залитий акварельними фарбами й перемащений пластиліном та губною помадою. Даша мала тонке тіло й приємний голос. Я подумав, добре було би спати з нею на цьому матраці. Зрештою, чому б і ні, подумав. Головне, подумав, справити враження. Живе вона, схоже, одна. Спить до обіду. Ходить під'їздом у піжамі. Мені підходить, подумав я, дивлячись, як вона легко схиляється над матрацом, намагаючись його відчистити. Просто потрібно брати все у свої руки, подумав я і пішов у душ.

По обіді