Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

Чорнавії зеленоокі підземні чудиська — чорнави. Вхід до Печери Невільниць заборонений всім. Охороняє печеру Вогнедишний Змій Нокард… Пройти туди неможливо. Може, серед невільниць і є Кошина мама. Хтозна… Більше, на жаль, нічого сказати не можу. Пробачте, мушу лізти під землю, треба копати. У мене план. Хотів сказати «До побачення!», але, оскільки я не бачу, кажу: «Будьте здорові!» — і Пан Копайло зник під землею.

— Вона там! — хвилюючись, сказав Коша, — Я певен! Я полізу у Темнондію. Я знайду Печеру Невільниць. Я звільню маму. Я не боюсь Вогнедишного Змія.

— Стривай! — сказав Котофей Котофейович. — Не гарячкуй! Треба спершу подумати, зважити все. Ти хоч і драконський син, але, як мені відомо, молоком годований і від вогню не застрахований. Отже, згориш, як метелик.

— Що ж робити? — розгублено спитала Галочка.

— Кажу — подумати треба. — Котофей Котофейович почухав задньою ногою за вухом і задумався.

РОЗДІЛ VI

Зникнення Коші.

Винахід професооа Барановського-Лісковського

Навіть у казках час не стоїть на місці, минає.

День проходить, настає вечір.

Поки Котофей Котофейович думав, сонце сіло, звечоріло.

— Боюсь, сьогодні починати пошуки недоцільно, — сказав Котофей Котофейович. — Я дещо придумав, але для цього треба дочекатися ранку.

— А що ти придумав? — спитав Грайлик.

— Я придумав, що уночі треба ще подумати і порадитися з деким. До речі, я придумав ще одне — Коша ночуватиме у мене на горищі.

— А може, краще у нас? — спитала Галочка.

— Або в нас? — сказав Грайлик.

— Ні! — беззаперечно махнув хвостом Котофей Котофейович. — Вашим батькам обов’язково треба щось пояснювати, може, навіть брехати. А в мене на горищі нікому нічого пояснювати не треба.

Мандрівний кіт ще раз довів свою мудрість.

…Був уже пізній вечір, майже ніч. Батьки давно поснули, а Грайлик все ще крутився на ліжку, дивлячись у вікно. Не міг заснути. Навколо щербатого місяця мерехтіли зірки.

Будинок, де жив з друзями Грайлик, був великий, багатоповерховий, оточував подвір’я з трьох боків літерою «П». І Грайликові було видно дах протилежного крила і оте кругле горищне вікно, за яким знаходилася домівка Котофея Котофейовича. Раптом Грайлик побачив, що з вікна… виліз Коша. Він сів на край даху, звісивши одну ногу, а на другу, зігнуту в коліні, поставив лікоть, підперши голову. І отак довго сидів, замислено дивлячись у небо. Про що він думав? Про маму? Про Темнондію? Про Печеру Невільниць?

Потім раптом знявся й полетів.

Він летів у зоряному небі, маленький хлопчик, самотній і безпорадний. І Грайлик ураз відчув щемливу жалість до нього. Як же йому зараз гірко й погано, мабуть.

Але куди ж полетів Коша? Чого він не спить! Може, щось трапилося?

Грайлик довго вдивлявся у вікно, чекаючи. Але Коша не з’являвся.

Нарешті сон зборов Грайлика, і він заснув…

Вранці Грайлик ніяк не міг дочекатися, поки мама приготує сніданок. І навіть не доївши своєї улюбленої яєчні з салом, вибіг у двір.

Галочка вже була там.

Котофей Котофейович зустрів їх розгублено:

— Ви знаєте, Коша пропав. Не ночував дома. Я вночі прокинувся, щоб збігати у зоопарк, порадитися з нашим екстрасенсом, мудрою совою пані Пугач-Сиченко (у неї робочий день, як відомо, вночі), дивлюсь — нема Коші. Ну, думаю, вийшов на хвилинку. Збігав, порадився, прибігаю — нема. Я до ранку очей не стулив. Так він і не прийшов. Де він дівся?

— Я бачив, як він полетів кудись, — сказав Грайлик.

— Сам? — спитала Галочка.

— Сам.

— Ну, раз сам, раз ніхто його не забрав, то прилетить, я думаю. А що сказала пані Пугач-Сиченко?

— Сказала, що відомий професор Барановський-Лісковський винайшов спеціальний костюм для пожежників і космонавтів, який у вогні не горить і у воді не тоне.

— От би нам! — вигукнув Грайлик.

— Ми б тоді проникли у Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння, — мрійливо сказала Галочка. — Хоч би подивитися!

Все-таки вона була принцеса. Дівчинка. Маленька жінка. А де ви бачили жінку, зовсім байдужу до дорогоцінного каміння?

— Але професор Барановський-Лісковський навряд чи дасть стільки костюмів, — сказав Котофей Котофейович. — Хоч би один випросити. Для Коші.

— А може, й дасть. Він добрий, — сказав Грайлик.

— І дітей любить, — додала Галочка.

— Сам на дитину схожий. Вранці у трусах через скакалку на балконі стрибає.

— Дасть! — почулося раптом ззаду.

Всі обернулися — з-за дверей горища визирав Чух.

— Ги-ги! А я все чув. Або ви мене з собою візьмете, або я вам все поламаю.

Вони розгублено мовчали.

— А… а ми просто так… фантазуємо, вигадуємо, — пролепетав нарешті Грайлик.

— Що ви з мене шланг робите? — закопилив губу Чух. — Що я, дурний?..

— Слухай, не мішайся! — рішучо сказала Галочка. — Не в’язни!

— А я буду! — вперто набурмосився Чух. — Я теж хочу скарб шукати.

— Який скарб? Ти що! Ми ніякого скарбу не шукаємо, — вигукнув Грайлик.

— Та йди ти! Я ж чув, як вона сказала про Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння.

— Слухай, я тобі дам свій ліхтарик, на який ти давно зазіхаєш, тільки одчепись! — сказав Грайлик.

— Нема дурних! — пхикнув Чух. — Вони будуть дорогоцінне каміння брати, а мені паршивий ліхтарик підсовують. Думаєте, я не знаю, що таке дорогоцінне каміння?.. За отакенюній брильянт-діамант можна торбу грошей одержати. Пірати перш за все дорогоцінне каміння закопували, у печерах ховали…

Грайлик і Галочка тільки перезиралися.

Що робити?

І як вони не додивилися, що Чух за ними ув’язався? От Чужекало-Хочукало!

Котофей Котофейович спостерігав мовчки. Він давно засвоїв, що коти у дитячі стосунки не повинні втручатися. Як почнеш втручатися, обов’язково хтось смиконе за хвоста.

— Ви диваки, — сказав Чух. — Вам же зі мною краще. Я ж вам допоможу костюм у професора вициганити. Він же мій сусіда.

То була правда. Чух жив на одній площадці з професором Барановським-Лісковським — двері у двері. І Чухова мама та професорова дружина позичалися одна в одної цибулиною, яйцем, сіллю, сірниками та іншими господарськими невідкладностями.

Але зреагувати на пропозицію Чуха Грайлик і Галочка не встигли. Бо тут раптом на дах щось гупнуло і закрокувало.

— О! Коша прилетів! — прохопився Грайлик.

Чух, який стояв проти вікна, здивовано вигукнув:

— Справді! Прилетів! Я сам бачив. А чого він літає? Хто він такий?

Становище дедалі ускладнювалося.

У вікні з’явився Коша, стрибнув на горище.

— Доброго ранку!

— Здоров! Де ти був? — одночасно вигукнули Грайлик і Галочка.

Коша глянув на Чуха.

— Ну добре. Потім, потім, — схаменувся Грайлик.

Коша ще раз глянув на Чуха і сказав:

— Та ні. Я розповім зараз. Хай і Чух знає. Раз він уже тут.

РОЗДІЛ VII

Куди літав Коша,

розповідає він сам