Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Швидше, пане! Я мушу бути сьогодні ж У Махновцях. На світанку вирушає мій полк.

— До послуг пана полковника. Я передчував таку можливість і привіз готову угоду, якщо пан полковник не розрахується зі мною готівкою, — напівзапитливо зиркнув він на Горленка.

— Підемо до суду, — відповів Горленко, щоб позбутися юрби цікавих.

За хвилину вони вже сиділи біля судового стола, і Доліва-Ясенський передав писареві аркуш.

— Зачекайте, пане писарю, — спинив його обережний суддя. — Прочитайте угоду вголос. Можливо, панство зажадає щось виправити або додати.

— Проше пана, — обурено підібгав губи лихвар.

І знехотя віддав писареві угоду.

Писар почухав за вухом гусячим пером, понюхав табаки, витер ніс клітчастою хусткою і загугнявив на одній ноті:

…складено цю угоду проміж його мосцю урожоним паном полковником Горленком Тишком — з одного боку, і його мосцю урожоним паном Матеушем Долівою-Ясенським — з другого, на нижчезазначених умовах: його мосць урожоний пан полковник Горленко віддає у посесію пану Матеушу Доліві-Ясенському на три повних роки свою маєтність, на ім'я Хутірці, зо всіма селами і садибами, з окремими будівлями, з фільварком і з присілками і всім, що в них знаходиться, з садами та городами, хмельниками і сіножатями, з пасіками і з деревом бортним, з бобровими ловами і звірячими гонами…

Голос писаря обволікає Горленка дивовижною заціпенілістю. Він не спав три ночі або кидаючись у Махновці і втопляючи в турботах душевний біль, або повертаючись до свого спорожнілого, безпритульного хутора. Серце, виснажене торішньою раною, тріпотить в грудях підбитою пташкою, але зовні Горленко спокійний. Поки юрбилися навколо нахабно-настирливі панки, підштовхували один одного, підморгували і удавано бідкалися, він стримувався. Він здогадувався, що це нова каверза Доліви-Ясенського, щоб примусити його втекти від жартів і глузувань і таким чином віддати йому назавжди свою землю. Хотілося кинутися, порубати шаблею, пошматувати всі ці самовтішні і настирливі пики, знищити, стерти їх. Але тепер всі почуття заклякли, притупилися, — і голос писарів долинав до його свідомості, наче крізь воду або уві сні:

…3 млинами і греблями, пасовиськами та лісами, гаями, борами і дібровами…

— Стривайте, пане — раптом очуняв він, — як то «3 лісами»? Ніхто ж не віддає лісів у посесію, бо кожен посесор виголить їх усі чисто і повезе ванчос[54] та клепку до Гданська. Хіба ж так можна?! Подумайте ж самі, пане суддя.

— Ваша справа, — уникливо знизує плечима суддя, — хоча, сказати правду, в угодах ліси звичайно залишаються за власником.

Доліва обурено засовався в кріслі і зажував запалими губами.

— Це було б можливе лише тоді, - зарипів він, і щурячі очі його визирнули з-під повік, свердлячи Горленка ворожим поглядом, — коли б маєток пана полковника був би справжній маєток, а не якийсь хутірець. Хіба ж не жарт: я даю сімсот флоринів за землю, що не дає ніякого прибутку. І ще новина: довозь собі палива з свого лісу і на млин, і на опалення хат! Та до дзяблув таку посесію!.. Ніхто не збирається пустошити ваших лісів, але ж господарювати у ваших Хутірцях мушу я необмежено і повновладно, або сплатіть мені мої гроші, і розійдемось в різні боки.

Горленко мовчав. Ось вона, пастка Доліви-Ясенського.

— Щo скаже пан полковник? — байдуже питає суддя. — Або краще вислухаємо угоду до кінця і обміркуємо потім все разом.

І знову гугнявить писар одноманітною швидкомовкою, де слова зливаються в одну ноту, настирливу і нудну, як дзижчання осінньої мухи на шибці:

…А його мосць урожоний пан Горленко дозволяє пану Матеушу Доліві-Ясенському уживати до роботи своїх підданців згідно інвентареві, тобто вони повинні нажати кожен по дві копи пшениці, звезти та змолотити; сіно скосити, накошене покопити та звезти, де накажуть, і скласти там у ожереди. А хто з підданців коней чи то волів не має, той і возити не повинний. Крім того, пан посесор має право брати з них вшелякі данини та чинші, кликати їх на толоки і літні дні, на жіночу роботу на городах, на шарварки, лагодити та гатити греблі, на будівлі та прокладку шляхів, садити капусту і підводами возити де і що треба, а також судити й рядити тих підданців своїм панським судом і винних у непослушенстві та інших провинах, згідно їх вчинкам, засуджувати і навіть горлом карати…

Дженджикуватим панкам та базікалам стає нудно. Порожніє судова ізба. Краще вийти покурити, побалакати або позалицятися до кокетливих панянок, чи то зайти до шинку випити келех вина.

А писар гугнявить і гугнявить, віддаючи Горленкових селян та підсусідків у повне покріпачення Доліві-Ясенському:

…А пан посесор повинен охороняти межі маєтку непорушно, щоб не довелося власникові терпіти втрати в землі від заорювання сусідів і якогось іншого загарбання. А всю ріллю, призначену під озимину, мусить пан посесор своїм коштом і засобами заорати і засіяти і в такому вигляді повернути її власникові, коли вийде термін оренди, як і будівлі у цільності й повному порядкові. А якщо пожежа трапиться, то й відбудувати наново…

Доліва — добрий психолог. Всі пункти, вигідні власникові, зберіг він на кінець, щоб залишити від угоди хороше враження, а всі невигідні так переплутав, що вони не впадають в очі п'яному від втоми полковникові. Тай писареві недурно сунув Доліва зранку злотого: він так гугнявить, що навіть досвідчений прокуратор[55] не второпає, які хитрі пастки наготовив Доліва своїй жертві.

…А обидві сторони зобов'язуються дотримуватися цієї угоди під закладом ста польських злотих, на що дають підпис рук своїх і печатки свої гербові прикладають.

Читання уривається несподівано, як домотана до кінця нитка. Горленко мовчки смикає вуса. Виходу немає. Він так і не дістав двохсот десяти злотих. А проте — хай гине все! Поки була в нього Єля, діти, було родинне вогнище — він дорожив своїм майном і домом. Він дбав про свій добробут, мріяв вивести дітей в люди. Мріяв про шану і славу — і ось не дорахував. І де були його очі?! Герой пліток і жартів, він мусить піти на нові місця і розпочати там нове життя, бо й старий шлях на Січ закрив він сам собі торік.

І з тим же почуттям, як і колись, кидаючи у вічі Фалієро свої сто шістдесят червінців, Горленко розгонисто підписав угоду і виклав на стіл сто флоринів застави. Доліва-Ясенський скромно спустив очі додолу і подагричними, безкровними пальцями відрахував свою сотню золотом.

Обидві застави мали переховуватися в суді, поки вийде термін угоди.

— Віншую пана з добрим завершенням справи, — крекчучи, підвівся Доліва. — Дозвольте повернути пану позикові