Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

- А що це ви там збираєтеся робити?

- Та от, «не мудрствуя лукаво», проведемо невеличкий іспит. Розряджу по вашому окопу автоматний ріжок. Якщо вас не зачепить, то ви разом із паном Клаузевіцем маєте рацію. Ну, а якщо зачепить… - я зробив паузу й розвів руки.

Нервово підкинувши свій зад, Обух кулею вилетів із окопчика.

- Ви що! Ви що! Окоп ще не закінчено, треба ще провести деякі косметичні роботи, - схопивши лопату, почав заглиблюватись у землю.

На інших ділянках робота йшла успішно, інколи навіть занадто успішно. Підходячи до місця, де мала розміститися кулеметна ланка, я побачив глибоку яму, з якої вилітала земля. Зазирнувши туди, я побачив ройового Руту. Яму він видовбав глибшу за свій зріст.

- Як же ви звідти стрілятимете?

- Все передбачено, - бадьоро відповів він. І показав ослін, явно позичений із одного із зруйнованих будинків, яких навкруги було безліч. - Треба стріляти - стаю на ослін, під час обстрілу опускаюся вниз.

«Логічно», - подумав я й рушив далі.

Цього дня висадки десанту не було. Назавтра на рейді з’явився російський катер. Явно промацуючи нашу оборону, почав обстріл нашого узбережжя. Бив навмання, але, враховуючи, що робилося це з носової автоматичної гармати, приємного було мало. Не маючи опору, знахабнів і підійшов зовсім близько до берега. Вогонь став прицільним. Тут вже стало не до жартів. Петляючи між стовпами піску та гальки, піднятими вибухами снарядів, я підбіг до «Шилки». Відхекавшись, постукав прикладом по броні. З люка висунувся грузинський офіцер.

- Чому не стріляєте, чому не потопите цю консервну бляшанку? Ви що, хочете, щоб він створив тут місячний ландшафт?!

- Не можемо, катер російський, а ми офіційно з Росією не воюємо. Тільки за прямою вказівкою командуючого корпусом.

Наша 23-мм «зушка» стояла на старенькому «ЗІЛі», який дотягнув її на собі до будівлі РЛС і здох - сів акумулятор. Але справу, в будь який спосіб, все одно треба було вирішувати. Катер підійшов метрів на 400 - 500 і гамселив на всю котушку. Я вліз у кабіну, поставив перемикач коробки передач у нейтральне положення і, щойно катер розвернувся до нас бортом, хлопці виштовхнули машину з-за будівлі. На наше щастя, перша ж черга прийшлася по рульовій рубці та кормі. На катері щось запалало. Туди кинулися матроси, але були зметені автоматно-кулеметним вогнем з берега.

Підбадьорені нашим успіхом, стріляли всі, навіть сторож маяка зі своєї старої дубельтівки 16-го калібру. Потрапивши під такий шалений обстріл, моторний човен, який намагався прийти на допомогу палаючому катеру, за кілька секунд затонув. Катер намагався вийти із зони обстрілу, але кілька снарядів «зушки», пущених під корму, пошкодили кермо. Катер почав циркулювати колами і, отримавши чергову порцію снарядів у борт нижче ватерлінії, завалився на лівий борт і затонув. За кілька хвилин на воді залишилась лише пляма солярки та плавало якесь сміття. У бінокль я розгледів два рятувальні пояси, але людей видно не було.

Так закінчилася перша морська баталія УНСО. До речі, десант у тому місці так і не висадився. Росіяни висадилися наступного дня поблизу Очамчірі. Приблизно 600 десантників прорвали оборону та спромоглися доставити в Ткварчельський анклав боєприпаси, медикаменти та живлення для радіостанцій. Після цієї операції вони розбилися на дрібні групи й подались у гори, де їх мали евакуювати гвинтокрилами. Під час боїв приблизно половину з них знищили грузинські війська. Всі вони були росіяни, добре озброєні - кожен мав автомат із підствольним гранатометом. Для порівняння - в нас не було жодного підствольника. Підствольні гранатомети значно підвищували боєздатність цього десанту. Однозарядний підствольний гранатомет «ГП-25» калібру 40 мм - грізна й зручна зброя. Сконструйований В. Телешем та прийнятий на озброєння в 1981 році, він призначався для комплексного використання разом із автоматом Калашникова. Прицільна дальність стрільби - 400 м, радіус ураження уламками гранати - 7 м. У руках досвідченого бійця - грізна зброя, як у лісі, так і на відкритій місцевості.

Крім того всі десантники мали кевларові бронежилети. Кевларове захисне спорядження - дуже легке, зроблене на основі поліаміду (фіброволокна). Розроблено його військовим хіміком із американської фірми «Дюпон» Стефанією Куолік. Кевлар уп’ятеро міцніший за сталь. Бронежилети та шоломи, зроблені з цього матеріалу, непогано захищають від куль пістолетів та пістолет-кулеметів, але малоефективні в разі влучання автоматних або гвинтівкових куль.

Якщо судити з їхньої бойової підготовки, я гадаю, це був підрозділ морської піхоти.

РОЗДІЛ 4

Мені сняться абхазькії ночі,

Сняться сірі мухурські дощі,

А прокинувшись знову, я хочу

В сині гори з стрільцями піти.

Через два дні з морського узбережжя нас перекинули в гори. Водночас я отримав дуже приємну новину. До нас з України прибуло підкріплення. Взявши нашу багатостраждальну «Волгу», я поїхав на Сухумське літовище зустрічати прибулих.

Те, що я побачив, перевершило всі мої сподівання. Замість десяти-п’ятнадцяти чоловік я побачив 27. І, що найцікавіше, серед них був священик, давно вимріяний мною полковий капелан. Звали його отець Роман. Київський патріархат Української Православної Церкви відрядив його до нас як пастора наших заблудлих душ. Як водиться, його в Києві трошки надурили.

«Українські підрозділи не беруть безпосередньо участь у бойових діях. Переважно - патрулювання шляхів, караульна служба». Переконатись, що це не зовсім відповідає дійсності, він мав змогу вже під час посадки літака рейсу Тбілісі - Сухумі. Вона відбувалася під артилерійським обстрілом злітної смуги. Шкодую, що не мав на той час відеокамери. Коли між стовпами вибухів головного калібру корабельної артилерії сідає літак - вражаюче видовище. Американські бойовики відпочивають.

Повантаживши позеленіле підкріплення на вантажівку, ми поїхали на базу. Отця Романа я посадив до себе у «Волгу». Розговорились, капелан виявився досить-таки неординарною особою. Чудово грав на гітарі, складав пісні.

Відстогнав вже літак,

Ось і вдома ми.

Не стискають вже пальці чеку,

І не зійде вже сонце над Шромами…

Ось і дома ми, пане сотнику.

Проте був він, напрочуд, людиною довірливою, доброю та наївною. Пам’ятаю, біля села Апіанда ми ночували в маленькому гірському селищі. Десяток напіврозвалених халабуд, не більше. Ми розмістилися в єдиній придатній до життя хатинці. Йшов сильний дощ - така злива буває тільки в субтропіках, прохолодно. Поки я розставляв пости, хлопці розташувались в хатинці. Всередині було лише одне ліжко та