Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

Я не відповіла.

— А чому ти не сказала «амінь»? — спитав він.

— Бо не вважаю це аж таким важливим. Були часи, коли релігія була частиною мого життя, та вони вже минули.

Він повернувся, й ми пішли до машини.

— Утім, досі молюся, — вела я далі. — Наприклад, коли ми перетинали Піренеї. Та чисто механічно, навіть не знаю, чи справді вірю в це.

— Чому?

— Тому що довелося страждати, а Господь мене не почув. Тому що багато разів намагалась кохати від усього серця, а те кохання було розтоптане, зраджене. Якщо Бог — це любов, він мав би дбайливіше поставитися до моїх почуттів.

— Бог — це любов. А найкраще на цьому знається саме Пресвята Діва.

Я розреготалась. А коли знову поглянула на нього, побачила, що його вигляд цілком серйозний, він зовсім не жартував.

— Діва Марія розуміє таємницю цілковитої самовідданості, — вів він далі. — І тому, що сама любила й страждала, вона звільнила нас від болю. Так само, як Ісус звільнив нас від гріха.

— Ісус був сином Божим. А Пресвята Діва — звичайною жінкою, що зазнала благодаті виносити Його, — відказала я. Бо хотіла виправити враження від мого недоречного сміху, хотіла, аби він знав, що я шаную його віру. Та віра й любов — не предмет для сперечання, особливо в такому чарівному містечку, як це.

Він відчинив дверцята й ухопив обидві сумки. Коли я захотіла забрати в нього свою поклажу, він осміхнувся.

— Дозволь, я понесу твою сумку, — сказав він.

«Давно вже ніхто не поводиться так зі мною», — подумала я.

Ми постукали в перші-ліпші двері; господиня сказала, що не здає кімнат. У другому будинку ніхто й не вийшов. У третьому нас добре зустрів шанобливий дідусь, та коли ми оглянули кімнату, там виявилося тільки одне ліжко. Я відмовилася.

— Либонь, краще нам поїхати до якогось більшого міста, — запропонувала я, коли ми вийшли.

— Ми знайдемо кімнату, — відповів він. — Чи ти чула про таке собі вправляння з Іншим? Це частина однієї історії, написаної сто років тому, автор якої...

— Облиш про автора й розкажи мені історію, — прошу я, поки ми перетинаємо єдину площу Сен-Савена.

— Один чоловік зустрічає старого друга, який марно намагається досягти успіху в житті. «Треба б йому дати трохи грошей», — думає він. І трапилось так, що саме того вечора він дізнається, що його старий друг розбагатів і ще й прийшов повернути все, чого напозичався протягом багатьох років.

Ідуть вони тоді до бару, до якого вчащали разом, і той платить за всіх. Коли ж його питають про джерело такого успіху, він відповідає, що ще донедавна жив як Інший.

— Це що за Інший? — запитують його.

— Інший — це той, яким мене вчили бути, але який не є мною. Інший вірить, що обов’язком людини є провести ціле життя, міркуючи, як же зібрати стільки грошей, щоб не вмерти з голоду в старості. Він розмірковує і будує стільки планів, аж доки відкриває для себе, що він — жива істота, коли дні його на Землі вже майже скінчилися. Але тоді вже запізно.

— А ти, ким же є ти?

— Я — той, ким є кожен із нас, коли дослухається до свого серця. Людина, яку чарує таємниця життя, яка відкрита до чудес, яка відчуває радість та піднесення від того, що робить. А от цей Інший, що боявся розчарувань, не давав мені діяти.

— Але ж існує страждання, — каже товариство в барі.

— Існують поразки. І ніхто від них не втече. Тому краще програти окремі битви у боротьбі за свої мрії, ніж бути розгромленим, не розуміючи, за що саме ти борешся.

— Й оце все? — питають люди в барі.

— Так. І коли я це зрозумів, твердо постановив собі бути таким, яким справді завжди хотів бути. Інший залишився там, у моїй кімнаті, та я більше не дозволяв йому проникнути в себе, хоча він кілька разів намагався налякати мене, остерігаючи перед ризиком не думати про майбутнє. Відколи я вигнав Іншого з мого життя, божественна енергія почала творити свої чудеса.

«Напевно, він вигадав цю історію. Може, вона й красива, та не правдива», — думала я, поки ми намагалися знайти, де зупинитися. У Сен-Савені було не більше тридцяти будинків, і нам незабаром таки довелося б зробити те, що я й запропонувала, — поїхати до більшого міста.

Хоч би який ентузіазм він виявляв, хоч би як далеко від його життя вже перебував Інший, а мешканці Сен-Савена не знали, що його мрією було заночувати в містечку, й аж ніяк не збиралися в тому допомогти. Тим часом, розповідаючи ту історію, він ніби зазирав усередину мене; бачив мої страхи, непевність, намагання не помічати всього, що є чудом, бо завтра воно може скінчитися, й ми будемо страждати.

Боги кидають кості, не запитуючи нас, чи ми бажаємо взяти участь у грі. Вони й знати не хочуть, чи ти залишила чоловіка, дім, кар’єру, мрію. Боги не звертають уваги на те, що в тебе є життя, в якому кожна річ на своєму місці, кожне бажання може бути досягнуто працею і наполегливістю. Боги не зважають на наші плани; у якомусь закуті Всесвіту грають вони у кості, а тобі просто випадає жереб. І відтепер виграти чи програти є лише питанням випадку.

Боги грають у Кості й випускають Кохання з його клітки. Цю силу, спроможну і творити, і руйнувати — залежно від напрямку, куди дме вітер тої миті, коли вона виходить з ув’язнення.

Поки що вітер дув у його бік. Але вітри —