Читати книгу - "Київ — New York"

Тут вони, не помічаючи й навіть не усвідомлюючи цього, билися зі смертю, відвойовуючи по хвилинах, по годинах одне на всіх життя. І мені часом доводилося бути свідком дуже щирої, справжньої дружби, з різних причин неможливої за воротами лікарні. Я була впевнена: зустрівши одне одного в кращому, здоровому житті, багато з цих дітей не знайшли б спільних тем для звичайної приятельської бесіди. Тут усе було інакше. Вони стояли перед прірвою смерті, міцно тримаючись за руки. Може, тому, що одному стрибати в холодну порожнечу набагато страшніше?

На відміну від колег-художників, я звикла до цих дітей і їхніх проблем. До тиші в знесилених коридорах. До запалених і заплаканих очей батьків. До мовчазного безсилля персоналу. Так, я справді звикла. Але й це не відучило мене дивуватися усмішкам на дитячих обличчях. І їхньому бажанню жити всупереч болю, навіть не розглядаючи можливості поразки.

Що й казати, розмови про смерть у цих стінах були негласним табу. І якщо, повернувшись з дому після двотижневої відпустки — блоку їхньою мовою, — хтось із дітей не знаходив своїх друзів у сусідніх палатах, для них це означало лише одне: друзі одужали.

Саме тут, в онкології, я навчилася цінувати сьогоднішній день, хоч би яким він був. Звісно, до багатьох дітей я встигала прикипіти. Але хай би що трапилося завтра, я ніколи не плакала. Можливо, тому, що була скупа на емоції, а можливо, через те, що не вважала їхню смерть кінцем, вірячи в світлі душі. І лише лютий фізичний біль викликав моє щире співчуття. І я щосили намагалася відволікти дітей від цього болю.

Я почала помічати, що багато вбитих горем батьків не завжди можуть дати дітям позитивні емоції, яких вони так потребували. Не тому, що не хочуть цього. Дорослі просто й самі вже не пам’ятають, що таке щастя. Вони дуже втомилися боротися зі смертю. І дуже втомилися боятися. І ніхто не має права засуджувати їх за це. Бо ніхто не знає, скільки сил доводиться витрачати матері на те, щоби, прокинувшись уночі від повторюваного кошмару втрати, вслухатися в тишу палати, ловлячи ледь вловиме дихання своєї дитини, щоби переконатися: вона жива.

Я завжди вірила, що роблю існування багатьох у цих стінах трохи світлішим, відводячи дітей за собою в інший, хай і вигаданий світ. І це було важливіше за порожні переживання, не здатні змінити ситуацію.

Але одного разу справді талановита дівчинка, порушуючи всі тутешні правила, запитала мене:

— А вмирати — це страшно?

Ми сиділи на кушетці в її палаті. Я принесла їй фарби. Я не знала, що відповісти. Тут не було заведено розмовляти про смерть.

— Не бійся, скажи як є. Я маю знати, — вона немов прочитала мої думки.

— Ні, не страшно. — Я погладила її по голові, яка вже забула, що таке волосся.

Якщо волосся випадає — це гарний знак. Отже, хімія діє й шанси збільшуються.

— Тому що я залишуся в моїх малюнках?

Я відразу згадала її картини, що відрізнялися від робіт інших дітей. Вони не просто були наповнені глибоким змістом, вони мали в собі диво. Легко ігноруючи повсякденні сцени, вона малювала дивовижну, пронизливу дійсність, ту, що бачила не очами, а душею та серцем.

— Бо ти залишишся в серцях тих, хто тебе любить, — відповіла я.

— І в твоєму теж?

— Припини. Ця розмова безглузда. Усе буде добре. Звичайно, рано чи пізно нас усіх не стане. Але замислюватися про це зараз не варто.

— Будь ласка, для мене це дуже важливо. Чи залишуся в твоєму серці?

Вона повернула до мене бліде обличчя, і я зловила напружений погляд уважних очей.

— Звісно, і в моєму теж, — всміхнулася я.

Я говорила щиро. Я справді залишала частинку кожного, з ким мені випала честь познайомитися в цих палатах, усередині себе. Це не були жалощі. Мені просто хотілося їх пам’ятати.

— Я хочу залишитися в твоєму серці.

— Справді? — Це одкровення стало для мене несподіваним. Я ніколи не замислювалася над тим, як ці діти до мене прив’язані. — Чому?

— Тому що ти згадуватимеш мене з усмішкою. Ти не боїшся смерті. — Вона знову дивилася вниз, не повертаючи до мене обличчя. — Не так, як мама.

— Твоя мама ніколи не забуде тебе.

— Ночами, коли мама думає, що я сплю, вона плаче. Значить, через мене їй погано?

— Вона боїться, що їй буде погано без тебе. Тож тобі доведеться побути з нею якомога довше, щоби не засмучувати. — Я торкнулася її щоки, і вона здалася дуже холодною.

— Не вийде. Вже зовсім скоро. Я відчуваю це. — Вона помовчала трохи, розглядаючи свої зношені капці.

Я боролася з бажанням запитати, що саме вона відчуває. Цікавість була б недоречною.

А потім вона знову подивилася мені прямо в очі:

— Моя мама навчиться згадувати мене з усмішкою? Адже це непогано, що я була? Нехай навіть моє життя було не таким, як у всіх.

— Ти