Читати книгу - "Війна очима дитини"

Повернувся я додому пізно ввечері, розповів про пригоду матері, дістав пляшки, одну відкрив, почастував смачним напоєм всіх домочадців.

Вранці зібрав хлопців з Березини, попрямували за хмільною здобиччю. Похід був вдалий, то було напередодні справжніх боїв за Жмеринку.

Зранку наступного дня наші солдати почали рити окопи за селом, з’явилися німецькі літаки, почали бомбити, не вщухала стрілянина, мати наказала всім лізти в льох, спустила туди відро з водою, накрила лядою. В темряві ми відчували, як двиготіла земля, гул літаків, розриви бомб і снарядів. Як довго те все тривало і не пам’ятаю, а вранці мати підняла ляду, наказала вилазити. В хаті і в дворі були уже наші солдати в бушлатах, на плечах — погони. Офіцер наказав всім дорослим, підліткам взяти міцні дрючки, ряднини, йти за ним за порохові склади у поле.

Земля там була переорана, стояли якісь машини, гармати, серед них — поранені і мертві солдати, наші і німецькі.

В хаті Мосатюка Артема розмістився військовий шпиталь. До нього наказали зносити поранених, наших мертвих несли у вириту могилу на території тютюнової фабрики, німецьких солдат закопували під лісом.

До 10-річчя Перемоги останки радянських воїнів перенесли у братську могилу під Леляки.

Закінчилася війна, мені виповнилося 16 років і пішов я працювати у вагонне депо. Коли призвали в армію, направили в школу водіїв. Документів про освіту не було, то я й написав в анкеті — 4 класи. Трохи збрехав, але виправдав ту невеличку брехню сумлінною службою. До 55 річниці Перемоги керівництво військової частини надіслало мені поздоровлення, не забули старого.

Служив я в мирний час (1949-1952 рр,), та все ж був тяжко поранений, прострелив ненароком товариш. Замолоду забував про рану, а на старість нагадує вона про себе, особливо на зміну погоди.

Безсонними ночами пригадую босоноге дитинство, людей і події минулих років.

Влітку збираю лікарські рослини біля Бугового лісу, навідую безіменну могилу — ніхто про неї не знає, — дивлюсь на ледь помітний пагорбок землі і здається, як і тоді, що він «дихає».

1927 року народження, культпрацівник.

В 1946 р. закінчила Жмеринську залізничну школу № 18 (тепер НЗ №5), в 1949 р. — Львівський культурно-просвітницький технікум, була направлена на роботу в м. Кам’янка — Бурська, працювала в різних бібліотеках, повернувшись у рідне місто в 1959 р, працювала деякий час нормувальницею механічної дистанції, потім в книжковому магазині.

Постійно підтримує зв’язок зі шкільними колективами, розповідає про війну, бачене і пережите. В 2000 році ветерани війни і праці МЧ — 3 вибрали її головою первинної організації.

Для мене, 13 річної дівчинки, недільний ранок 22 червня 1941 року видався чудовим — сонячним, яскравим, радісним.

Мати послала в магазин за хлібом, простояла я в черзі майже до 12 години, а коли повернулася, побачила, що вона сиділа біля столу, опустивши руки, і тихо плакала.

Підвівши на мене очі, повідомила: «Війна... Щойно виступив по радіо В. М. Молотов з заявою про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз».

Згодом прийшов брат Вася і сказав, що є наказ учням 9 і 10 класів цілодобово чергувати біля звуковловлювачів, встановлених за рощею Бєлінського. У школах міста з 4 класу всі учні здавали норми БГПО (будь готовий до праці і оборони), а старшокласники вивчали військову справу.

В школі №45 (тепер навчальний заклад №5) Віктор Рафтополо, учень 10 класу, очолював шкільний військовий загін, брат Василь був призначений начальником штабу.

Настали тривожні дні, невтішні вісті передавали по радіо, ширились чутки про швидке просування німців на схід; після першого бомбардування міста почали евакуювати підприємства, населення. Ми чекали батька, який працював на цукрозаводі у Жашкові. Десятого липня радянські війська залишили місто. Горіла нафтобаза, продовольчий склад в центрі міста, лунали вибухи — підірвали залізничний міст, будинок ДПУ (державне політичне управління) — на місці теперішнього універмагу по вул. Шевченка — поворотне коло локомотивного депо. У наших сусідів Радзіховських — добротний будинок з підвалом, до них ми побігли сховатись. І в ці хвилини почули страшний гуркіт — на наших очах піднялась у повітря водонапірна вежа біля локомотивного депо. Оповита димом і полум’ям, рухнула на землю. Чомусь уціліла електростанція.

Не дрімали мародери: почали таскати з будинків евакуйованих, із магазинів різні речі, майно, продовольчі товари.

Сімнадцятого липня задвиготіла земля — то йшли німецькі танки. Люди причаїлися, крадькома виглядали з вікон своїх домівок. На базарній площі по вул. Рози Люксембург (саме там до війни був базар), біля будинку Манеліса з’явилися якісь чоловіки в старомодних піджаках, в білих сорочках з краватками. Поставили стіл, накрили гарною скатертиною, поклали на рушник пишний каравай. І коли тільки встигли його спекти! Незнайомі молодики бігали по хатах, виганяли жителів на зустріч з «визволителями». Люди виходили зі страхом і цікавістю. Один з організаторів цього дійства, самопризначений квартальний, як пізніше дізналися, підніс німцям каравай, низько вклонився, кілька чоловік зааплодували, більшість похмуро дивилися на те, що відбувалося. Ламаною російською мовою почав говорити німецький офіцер про «визвольну місію» німецької армії, по закінченні промови люди почали розходитися.

А вранці наступного