Читати книгу - "Вічний календар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«В ім’я Господнє, — розпочав високим голосом архієпископ, — заповідаю до Ечмиядзину Великої Вірменії на церкву 50 левкових талерів. На єрусалимську церкву 50 левкових талерів. На язловецьку вірменську церкву 200 левкових талерів. На монастир вірменський у Язлівцях 200 — шелягами currentis monetae. Архієпископові вірменському ві Львові 100 золотих, Суфраганові вірменському у Львові 50 злотих, чотирьом вірменським священникам по 50 золотих кожному, бо кожен повинен відправити 40 служб Божих. Польському костелу домініканському 30 золотих. На руську церкву 10 золотих. На другу руську церкву міську 10 золотих. Для сорока братів 30 золотих. Для сорока сестер братських теж 30 золотих». Далі архімандрит перечитав усіх, кому покійний щось уділив зі свого маєтку: дружині Манус відходила кам’яниця і 1000 золотих; сестра Минаса — Нагатунка Міколойова та її дочка Анна були обдаровані 50 золотими. Сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Хачатура, також отримали своє з великого маєтку батька й діда. А слова: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити», — були останніми словами в довгому переліку Сириновичевого заповіту.
Саме тоді, коли Минасу Сириновичу виповнилося десять років, один книжний чоловік повернувся з Єрусалима до Язлівець. Був то вірменин, який навчався в єзуїтському колегіумі, а три роки тому разом із волоськими купцями-вірменами вирушив через Волощину до Єрусалима. У Волощині запізнався з урядниками, що перевозили возами щорічну данину, і дістався Стамбула. В османській столиці віднайшов християнські храми, у яких пів року переписував святі книжки, заробивши гріш на подорож до Єрусалима. Але хтось намовив його податися до Венеції. Перебув у тих краях три місяці, а звідти торговим кораблем доплив до Александрії.
Три дні подорожній розповідав про свої мандри і про Святу землю в домі каменяра Аведіса, Минасового батька, який впустив християнського паломника, щоби той перепочив від далекого й важкого шляху. Три дні над Язлівцями липнева злива з громом і блискавкою страшила люд. Навіть у церквах і синагозі не припиняли молитися, щоб Господь відвернув нещастя від міста і людей його. А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт — Бедроса, Таліне — Гайка, Грішіме — Арама, Ґаяне — Левона і Геґіне — Нарека. Стіл був багатий, накритий наїдками. Із прозорих скляних посудин, які стояли посеред столу, напливав кислуватий аромат червоного вина. Лише на початку зустрічі, коли Аведіс Сиринович запросив гостей частуватися, десяток рук потяглися до білого хліба й вина. Далі всі присутні заворожено слухали мандрівника, не торкаючись ні їжі, ні вина.
«І ось коли ми у Венеції сіли на корабель, то такого моря, що безкрає для людського ока, — я не бачив», — так розпочав оповідати свої пригоди паломник.
На нього дивилися як на святого, бо його очі бачили Святу землю, а стопи торкалися її. Ніхто не зважав на наїдки й напої, які виставили на честь гостя в домі Сириновичів. Здавалося їм, що його слова, вбрані у єдвабний баритон, були солодші за золотий мед, яким ласували діти, вмочаючи у глибоку миску білі хліби. Дорослі ж ловили нитку його розповіді, переживаючи з ним корабельну плавбу.
«І виплили ми з Венеції, міста, яке на воді…» — продовжив паломник.
«Як — на воді?» — перепитав хтось із глибини кімнати. І тут усі почули гуркіт грому, яким відлунювали язловецькі пагорби, і срібло блискавки вчепилося за найближчу гору, освітивши її так, наче настав день.
Люди перехрестилися.
Перехрестився й паломник.
«У Венеції мости провисають над ріками, а будинки побудовані у воді».
«Що це за місто таке?» — наважився запитати паломника господар дому.
«У Венеції сорок тисяч мостів, сорок тисяч блудниць, чотирнадцять тисяч священників…»
«І де вони всі поміщаються?» — здивувався хтось.
«На Успіння Богородиці виплили ми зі Стамбула, куди я повернувся місяцем раніше, і на винайнятім кораблі поплили до острова Родос. Хочу вам сказати, що на той корабель завантажили п’ятнадцять биків, п’ятдесят овець і тисячу бочок вина. Корабель називався галіон. Мав він дев’ять парусів, сто п’ятдесят, а може, і двісті моряків. Підпливаючи до Родоса, натрапили на флот Халіл-паші, який налічував шістдесят ґалер. Нас протримали на острові п’ять днів, але відпустили, і ми далі поплили безкраїм морем…»
«А яке воно, море?» — запитав хлопчик, який стояв найближче до паломника, і всі присутні зауважили десятилітнього Минаса. Спершись ліктем об стіл, він зачудовано дивився на прочанина, сповнений просвітлення від сказаних і ще не сказаних гостем слів.
«Воно таке, як повітря, бо його так багато, що якби хтось хотів проковтнути оком — не зможе».
Останній раз, восени 1671 року, Минас Сиринович зі своїми двома синами поїхав на Балкани. Саме тоді заклали перші камені під Вірменську браму. Поверталися Сириновичі з крамом, попереду женучи табун коней, куплених у Сучаві. Коли перелякані купці привезли звістку, що османи збирають військо, — пішов дощ і лив три дні, наповнивши річки, потічки, польові озерця й мочари. Виглядало, що купці встигли повернутися і перед дощем, і перед нападом османів. З недобудованої Вірменської брами виднівся кривий шлях на Бучач, перекраяний пагорбами. Цим шляхом вони й заїхали до містечка. В одній із крутих вуличок Язлівця поселилися євреї. Вони приїжджали й виїжджали з міста через свою Жидівську браму, бо не хотіли зустрічатися з вірменами, які користувалися Руською — аж доки Минас Сиринович не вирішив будувати Вірменську. А про те, що зі Стамбула готується великий похід, Ашкеназі почув від Моше бен Єгуди Бебері. Моше бен Єгуда був одним із небагатьох, кому довіряли великі візири Кьопрюлю. Султан Мегмед IV правив спершу за допомогою батька — Мегмеда-паші Кьопрюлю, а відтак — його сина, Фазила Агмеда. За межами палацу Топкапі юний султан полював на диких звірів. Але колись потрібно було йому збиратися на війну. Моше бен Єгуда Бебері довірливо сповістив Ашкеназі, який перебував у столиці Порти у своїх справах, що готується великий похід султанського війська. З цим Ашкеназі й повернувся до Язлівця. У синагозі під час суботньої молитви Він шепнув про це Залманові у його велике, заросле сивим волоссям вухо. Залман навіть проковтнув кілька слів молитви, якими поперхнувся.
Коли вийшли з божниці, Залман запитав:
«А з ким османи зібралися воювати?» — бо він найбільше боявся війни.
«Не знаю, але Моше бен Єгуда сказав, що кличе їх гетьман Дорошенко».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.