Читати книгу - "Бомбардир"

Я не став розводитись і швиденько випарувався.

Поки я замислено брів вулицею до свого лігва, навколо наче хтось поміняв декорації. Я не відразу звернув увагу, але все набуло інакшого вигляду. Небо змахнуло із себе брудно-сіру імлу, у розривах хмар пробилася синява, час від часу навіть визирало сонце.

Щоправда, тепліше від цього не стало – північний вітер, очистивши небо, приніс із собою пронизливий холод. Я мимоволі покосився на свої черевики, пригадавши солдатську максиму: «тримай ноги в теплі».

Черевики, ще відносно пристойні, до такої зміни погоди були явно не готові. До того ж, перед від’їздом я витяг з них теплі устілки, щоб просушити на батареї, а зранку, кваплячись на вокзал, геть-чисто про них забув.

Довелося завернути на ринок і купити дві пари теплих шкарпеток, а заразом уже й устілки – «чиста вовна, мамою клянуся!» – запевнив продавець.

Вовна чи не вовна, принаймні буде тепліше. Задоволений обновками, я вирішив прогулятися в торговельних рядах. Користі від цього не було ніякої, але мене повеселив місцевий «феншуй»: торговельні точки розташовувалися на ринку в найнеймовірніших комбінаціях, і часом контейнер із мороженою рибою, явно другої свіжості, з відчутним запахом, був по сусідству з «бутиком модного жіночого й чоловічого одягу», а навпроти холодильної вітрини із цілком собі апетитними ковбасами й сирами стирчала розкладка з бляшаними вінками та іншою поховальною атрибутикою.

Щойно опинившись на п’ятачку, де скупчилися ятки з овочами, я практично миттю вирахував серед продавців Олександра Іванцова. Високий, худий як тріска, вогненно-рудий хлопець зі щонайменше п’ятиденною щетиною на фізіономії працював спритно, сипав примовками, і торгівля в нього йшла жвавіше, ніж в інших.

– Почому картопелька? – запитав я, коли настала моя черга.

– Дядьку, а цінники для кого намальовані? – посміхнувся продавець.

– Та я бачу, але, може, знижку?

– Можна й знижку. Єслі мішків три возьмеш.

– Е ні, друже, мені б два-три кіло…

– Так які знижки?! І так торгуємо по закупівельній ціні.

– Вважай, що повірив. Тебе Сашком звати?

Рудий миттю насторожився, гострі очиці в поросячих віях забігали.

– Ну, може… І шо?

– Поговорити треба… Та не хвилюйся ти так. Про приятеля твого, Сергія Гайдука.

– Це він мене, чи шо, у приятелі записав?

– Учителька ваша, Надія Миколаївна.

Іванцов коротко реготнув, закашлявся й сплюнув.

– То що, поспілкуємось?

– Я на роботі.

– А після?

– Після я оддихаю.

Я зрозумів, що домовитися буде непросто:

– Слухай, а якщо я заплачу?

– Скільки?

– Ну скільки ти в день заробляєш?

– Двісті,– жваво збрехав він.

– Плачу двісті за годину розмови.

– Так це за торгівлю двісті,– брудний палець тицьнув у прилавок. Іванцов набивав ціну.– Діло привичне. А балачки розводить вийде дорожче.

Ох, не люблю я таких типів, але що поробиш. З удаваною байдужністю я мовив:

– Дам триста. На цьому торг закінчено.

– Ну й вали отсюда, не задержуй очерєдь!

Я розвернувся й покрокував геть від його розкладки.

– Агов, дядьку,– очікувано почулося позаду,– ти обідився, чи шо? Триста буде нормально!

Я зупинився.

– Гендос,– кричав він уже комусь за сусідньою яткою,– подивись за товаром, я відійду. Тут з одним пасажиром перетерти треба.

Він жваво мене наздогнав.

– Куди підемо? – Я дав йому право вибору.– Є тут у вас якісь забігайлівки?

– Я тебе прошу! Два здоров’я в тебе, чи шо? Давай на дитячу площадку.

Ми вибралися за огорожу ринку. Дорогою він купив собі стаканчик розчинної кави й шоколадний батончик.

– Чуєш, мужик, а ти вобще хто такий? – запитав Іванцов, коли ми сіли на лавці біля порожньої гойдалки.– На мєнта наче не похожий…

– Журналіст я.

– А-а, он шо. Я й думаю: лице якесь сильно умне…

Мій співрозмовник моментально ковтнув свою бурду й закурив. На фалангах його пальців синіли нерозбірливі наколки. Курив він квапливо, жадібно затягаючись і з шумом видихаючи дим – наче боявся, що відберуть бичок. Тут і інтуїції не треба – видно, що тип уже встиг відмотати строк.

– Питай, чого тобі…

– Розкажи про Гайдука.

– Нашо воно тобі?

– Для книжки.

– Ото затанцював… І я там буду?

– Залежить від того, що розповіси.

Він примовк. Я не став квапити. Сидів, чекав, роззирався. Навколо – двоповерхові облізлі будинки, перехожі з торбами й пакетами, клени з поріділим листям. Автомобілі ледь повзуть проїзною частиною, обережно перекочуючись через вибоїни.

Іванцов тим часом поліз у внутрішню кишеню, дістав ще одну цигарку – цього разу самокрутку, чиркнув дешевою запальничкою. Задушливо повіяло пряною травою – ганжа, не тютюн. Двічі затягнувшись, запропонував мені косяк:

– Дьорнеш?

Я відмахнувся.

– Так шо, питать будемо? А то в мене товар…

– Ви з ним досі підтримуєте стосунки?

Іванцов гмикнув.

– Стосунки… Та ми вже сто год не контачимо. Я його бачу по ящику, а він, мабуть, уже про мене й забув.

– Але ж дружили?

Рудий реготнув і закашлявся. Постукав долонею в груди, угамовуючи напад, віддихався.

– Ну, тіпа того. Тусувалися разом…– Він покосився на мене, не прибираючи з обличчя усмішки. Очі під білястими віями покаламутнішали, налилися кров’ю.

– Чим займалися?

– Коли як. У футбол ганяли…

– І ти теж?

– Ну, я не дуже…– Він розслабився, говорив розтягнуто.– Мені друге в кайф – бокс там, мао-тай, дзюдо… А Сергій, да, фанатів од футболу… Усю дорогу грав зі старшими пацанами. Вони його по ногах лупили, а він усе терпів… Підніметься, пошкутильгає, вп’ять получить,– і так по кругу.

– Добре грав?

– Откуда я знаю: добре, погано… Бігав не хуже других мєсних… Іногда забивав…– Він знову затягся, затримав дим у легенях. Потім двома пальцями загасив залишок косяка й повернув його до кишені.– Помню случай… Мати купила йому на ринку футболку «Манчестер Юнайтед». Сьомий номер на спині, написано – «Бекхем». Так він чуть не стрибав – тоді це в нас щиталося круто, шо ти! Увечері пішли гуртом на поле, якось там поділилися на дві команди. Ми з ним в одній оказались… Ну, я обично в защиті грав – мені по приколу за м’яч потолкатися. Тоді пас йому – а Сергій уже сам усе рішав… Ну, кароче, така тєма – вибиваю м’яч, він виходить один на один з їхнім воротарем, тут двоє дуболомів його доганяють – і в коробочку6. Сергій з копит, проорює пузом метрів п’ять і лежить, не встає… А поле в нас