Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– А як же, громадянине начальнику!

– В-е-еликі прихильники є. Своєрідні наркомани. І не тільки розгадувати. Можуть таку кроксворду змайструвати – строку не вистачить розгадати.

– У нас такого не буває. – Підполковник білозубо посміхнувся і, немовби шукаючи підтримки для своїх слів, кивнув у бік старожилів зони. – Народ підтвердить – ми всі кросворди і кроксворди лущимо, як горішки кедрові.

– Для громадянина начальника будь-який кроксворд, як раку ногу відірвати, – підтвердив хтось із «місцевих».

– Нумо, любителі загадок, в один бік, а хто не тямкує в цьому ділі – стояти на місці. Та ви не бійтеся! – підполковник посміхнувся ще ширше і додав доброзичливіше: – Ну, хто сміливіший?!

– Громадянин начальник – фанат із фанатів. Виходь, братво, – пролунали вигуки старожилів. – Тута безо всякого понту.

Кілька чоловік вийшли вперед. З юрби табірних почувся сміх, підструнчування. Вставив солоно-веселе слівце і підполковник. Це поступово розтоплювало недовіру, і більшість прибулих подалися вперед.

– А ви що ж, мішки-чували? – у голосі підполковника вчувалися жалісливі нотки. – Не знаєте, з чим їдять-жмакають кроксвордного звіра.

– Звідки нам знати, громадянине начальнику? Наша справа – землю орати та гній чистити. У кросвордному ділі ми без вини. Не водилися в нас кроквознавці.

Зона вибухнула реготом: сміялися старожили й новачки, посміхалася охорона й навіть собаки, здавалося, шкірилися від слів рудого хлопця з важкими порепаними кистями, які не встигли загоїтися ні в тюрмі, ні на етапі.

– Без вікон і без дверей, повна хата людей? Що за звір? Шість букв. – Підполковник підморгнув Рудому. – Думай-думай, гусачку лапчатий. Ну, подь суди, Рудий.

Рудий зніяковіло зам’явся, поглянув на товаришів, із якими здружився на етапі. Лише після лагідного запрошення він зробив крок до начальника табору.

– То що воно без дверей? Вари макітрою – дивись, каша буде, – непомітно підказав підполковник.

– Мобить, гарбуз, – Рудий озирнувся навкруги, додав сміливіше: – Взимку насіннячко на печі полускати – смакота!

– Бачиш, який молоток! Хоч цвяхи забивай. А бідкався. Мовляв, у кросворди не граєш, – жартівливо почав підполковник, потім мовив суворо, з металом у голосі і сталлю в очах: – І дивіться мені, безвинно-скривджені… Жити в зоні без дурників. Піймаю на брехні – на себе ремствуйте. А з кросвордами – всім працювати. Найпростіше й найдоступніше культурне дозвілля. Хоч пилкою махай, хоч ложкою – голова вільна. Метикуй, що до чого. Розвивай мозок і ні про що інше не думай. Через неробство всі порушення режиму. Для вас же стараюся.

Напруга поміж етапу спала. Почали посміхатися не лише ті, хто не чув нічого про кросворд, але й ті, хто вийшов уперед.

– А-а, знавці, повеселішали? – Підполковник уважно оглянув юрбу. – Зараз екзаменуватиму. Виступай, хто сміливіший.

Жоден не зрушив із місця. «Нікому не вір», – перша заповідь зека. Навчений життям, він чекає каверзи з будь-якого, найнесподіванішого приводу. Для чого затівається гра?

– Щоденна природна втрата – п’ять букв?

Новачки здивовано переглядалися, а старожили з Кроксфордом, як за командою, кидали погляди в бік вахти[5].

– Що молодці-молодці – слабо?! – Господар зони, посміхаючись, хитався на носках. На його обличчі – тужливе невдоволення педагога, що вперше зустрівся з нетямущими учнями, з якими доведеться працювати не один рік. – Згоден, запитання архіскладне. Єдине запитання, на якому навіть наш знавець згорів. Даю трохи легше. Запитання. Приймальний пристрій з антеною спрямованої дії. П’ятнадцять літер.

Етап принишк. Підполковник витримав паузу, потім сумно посміхнувся і оглянув усіх переможним поглядом.

– І це слабо? Доведеться серйозно працювати. То-то й воно: кросворд розгадувати – не закон порушувати! Гаразд, вважатимемо – стомилися з дороги. Поміркуйте. Пометикуйте. Ще легше. Український народний танок. П’ять буковок. Давайте ви.

Підполковник кивнув головою чоловіку середнього віку із сумними очима.

– Гопак, – трохи погаявшись, відповів новенький.

– Хвацько! Треба ж, яке поповнення. Заживемо.

Чоловік ніяково переступав із ноги на ногу, ошелешений не стільки запитанням, скільки ситуацією, в якій опинився в місці, де доведеться відбувати термін за невинну провину. Мордобій, приниження, лихослів’я – це звичне, знайоме. І раптом звертання на «Ви», гра у кросворд – усе це ближче не до табору, а до затишної оселі, до настільної лампи й тихої музики, що лунає з репродуктора на стіні… Дружина… Діти… Кіт мурчить на дивані…

– Капелюх якого розміру?

– Вибачте, скільки букв? – Від несподіванки зажурений зек труснув головою і розгублено подивився на табірного бога. – Замріявся. Відволікся.

– Запитую: розмір вашого капелюха? – Підполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, підморгнув старожилам зони.

– Розмір капелюха… Розмір. Вибачте, не збагну, – крізь регіт натовпу лунало розгублене бурмотання, від чого зеки сміялися ще гучніше й веселіше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…

– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слідом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосі підполковника – ні доброзичливості, ні тепла. Лід.

– Пункти? Які пункти? – У постаті, голосі новачка – розгубленість, нерозуміння. Чим заслужив гнів? – Ви маєте на увазі глибину капелюха? Або…

– І глибину, й або. Ти за