Читати книгу - "Вулик"

— Оце так! Ти ба!

Дон Леонардо корчить непевну міну, креслячи тим часом рукою в повітрі якісь закарлючки.

— Чи не маєте ви, бува, курильного паперу? — звертається він до якогось відвідувача, котрий сидить за сусіднім столиком.— Хотів зробити самокрутку, а паперу не маю.

Чистильник мовчить, удаючи, ніби чує це вперше; він знає, що мусить вчинити.

Донья Роса підходить до столика Ельвірити, котра спостерігала сцену між офіціантом і чоловічком, який не заплатив за каву.

— Ви бачили, Ельвірито?

Сеньйорита Ельвіра по паузі відповідає:

— Бідолаха! Либонь, цілий день нічого не їв, доньє Росо.

— І ви теж така вразлива? Е ні, з мене досить! Клянуся вам, серце в мене лагідне, як мало в кого, але це вже занадто!

Ельвірита не знає, що відповісти. Сердешна й справді дуже вразлива, бо й сама веде боротьбу за існування, аби тільки не вмерти з голоду, принаймні не вмерти надто швидко. Вона нічого не навчилась робити, до того ж не відзначається ні вродою, ні вишуканими манерами. У себе вдома змалку вона не бачила нічого, крім зневаги та злиднів.

Ельвірита родом із Бургоса. Її батько, такий собі Фідель Ернандес, був неприторенним негідником. Фіделя Ернандеса, котрий заколов свою дружину Евдосію шевським шилом, засудили до страти на гарроті[14], і вирок виконав кат на ім’я Грегоріо Майораль у 1909 році. Останніми словами Фіделя Ернандеса були: «Якби я підсипав їй миш’яку в суп, сам Господь ні про що б не здогадався». Ельвіриті, коли та залишилася сиротою, було одинадцять чи дванадцять років, тож вона подалася до Вільялона, до своєї бабці, котра зводила кінці з кінцями завдяки пожертвам парафіян церкви святого Антонія. Жила бабця нужденно, а коли стратили її сина, почала марніти й невдовзі померла. Інші дівчата глузували з Ельвірити: показуючи на стовп, вони казали: «Біля точнісінько такого ганебного стовпа задушили твого батька, паскудо». Якось, коли терпіти далі було несила, Ельвірита втекла з селища з якимось астурійцем, котрий приїхав на свята продавати зацукрований мигдаль. Вона мандрувала з ним два довгі роки, а що він її нещадно лупцював, то одного дня, в Оренсе, послала його до дідька та й улаштувалася в будинку розпусти на вулиці Вільяр, у такої собі Голомозої, де познайомилася з дочкою Свиноматки, торговки дровами з Фраселоса, що неподалік од Рибадавії,— у тої було дванадцять дочок, і всі шльондри. Відтоді почалося в Ельвірити, так би мовити, «легке» життя.

Бідолаха почувалася дещо засмученою, але не надто. Вдачі вона була доброї, і попри сором’язливість, зберігала деяку гордість.

Донові Хайме Арсе набридло сидіти без діла, дивлячись у стелю й міркуючи про всілякі дурниці, тож він підводить голову та звертається до мовчазної сеньйори, котра поховала сина, сеньйори, яка спостерігає плин життя з-під сходів, що ведуть до більярдної:

— Брехні... Все було кепсько організовано... Звісно, траплялися й помилки, я цього не заперечую. Але не про це йдеться, повірте. Банки працюють жахливо, а нотаріуси зі своєю догідливістю та квапливістю зі шкури пнуться і так заплутують справу, що сам чорт ногу зломить.

Дон Хайме безнадійно махає рукою.

— А потім стається те, що має статися: опротестування векселів, скрута і капець.

Дон Хайме Арсе говорить повільно, небагатослівно, навіть якось урочисто. Він стежить за своїми жестами і робить між словами паузи, мовби спостерігає, вимірює та зважує ефект, який ті викликають. Насправді його слова не позбавлені певної щирості. А от матір померлого хлопчика сидить мовчки і тільки ошелешено слухає й витріщає очі — здається, радше для того, щоб не заснути, ніж зрозуміти мовлене.

— От і все, сеньйоро, а решта, скажу я вам,— дурниці.

Дон Хайме Арсе говорить доладно, хоча іноді в добре скроєну фразу вставляє грубуваті слова, як от «капець», «бардак» і таке інше.

Сеньйора дивиться на нього мовчки. Вона лише хитає головою вперед-назад, але й ці її рухи нічого не виражають.

— А зараз, як бачите, про мене пащекують усі, кому не ліньки. Якби моя небіжчиця-матінка це бачила!

Коли дон Хайме вимовляв оте «скажу я вам», сеньйора, вдова Санса, донья Ісабель Монтес, саме згадувала свого небіжчика-чоловіка — такого, яким він був, коли вони познайомилися,— двадцятитрилітнього, стрункого, елегантного, ставного, з нафабреними вусами. Невиразне відчуття щастя промайнуло в її голові, і на якусь мить обличчя доньї Ісабель осяяла боязка усмішка. Потім вона згадала бідолашного Пакіто, його лице, якому менінгіт надав безглуздого виразу, і раптом їй зробилося дуже сумно.

Дон Хайме Арсе, котрий примружив був очі, щоб надати більшої ваги фразі «Якби моя небіжчиця-матінка це бачила!», втупив погляд у донью Ісабель і галантно запитав:

— Сеньйоро, вам зле? Ви трохи зблідли.

— Ні, нічого, дякую. Так, жіночі дурниці!

Дон Пабло,