Читати книгу - "Не йди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одного ранку в студентському туалеті я поранив собі ліву руку, лезом для гоління я повільно розрізав собі м’яз на великому пальці. Я відчув, як із рани почала бігти кров. Я мусив витримати, не заплющувати очі й витримати. І врешті-решт, мені це вдалося. Я дивився, як моя кров крапала на мийницю, і відчував лише легенький біль. Того ж дня я підійшов до операційного стола й, нарешті, не боявся дивитися. Серце в мене не тіпнулося. Не тіпнулося воно й коли я вперше встромив скальпель у тіло живої людини. Час, що минає від надрізу тіла до появи крові, є особливим часом. Кров не проступає одразу ж, якісь півсекунди рана ще біла. Я зробив тисячі операцій, надріз – це єдине, що викликає в мене легке запаморочення, тому що боротьба, яку я вів, ще триває в мені. Я підношу руки та доручаю виконати каутеризацію[4] своєму асистентові. Щодо всього іншого, мене більше ніщо не виведе з рівноваги, навіть у найбезнадійніших ситуаціях. Я завжди робив усе, що було в моїх силах, а коли більше нічого не лишалося, я давав людині спокійно померти. Я знімав маску, умивався й мив руки по самі лікті та розглядав у дзеркалі сліди, які напруга під час операції залишала на мені, не ставлячи собі непотрібних запитань. Доню, я не знаю, куди йдуть мерці, я знаю, де вони залишаються.
Альфред, напевно, уже розпочав, шкірну частину відділено, судини коагульовано. Їй повинні надрізати фасцію скроневого м’яза. Потім пилятимуть кістку – це дуже складна операція, не треба надто тиснути, є ризик зачепити тверду мозкову оболонку. Далі, якщо це буде потрібно, кістковий фрагмент тобі зашиють у порожнину живота для стерильності, потім, у кінці, зараз немає часу для шиття. Зараз треба якнайшвидше рухатися до крововиливу. Сподіваймося, що гематома не дуже стиснула мозок. Як би мені хотілося бути звичайним татом, таким довірливим чоловіком, що покладається на людину в халаті хірурга й шанобливо схиляє перед ним голову, немов перед сутаною священика. Але я не хочу вдавати людину, яка не знає, наскільки воля першокласного хірурга безпорадна перед тим, що призначено долею. Руки людини, доню, діють на землі, а Бог, якщо він є, стоїть над нами.
Знаєш, янголе, я не входжу через свою сором’язливість. Бо, якщо тебе не стане, я не хочу бути свідком останньої миттєвості твого життя за таких непристойних обставин. Я хочу запам’ятати тебе як тато, не хочу бачити, як пульсує твій розрізаний мозок, хочу запам’ятати твоє волосся. Те волосся, що я пестив, схилившись над твоїм маленьким обличчям, похмурим уві сні, а в моїй голові вирувало стільки думок про тебе. Я уявляв собі день твого весілля, коли ти покладеш свою біленьку ручку на мій темний рукав, як я поведу тебе до когось іншого. Я смішний, це я знаю. Але правда життя частенько буває смішною.
Тут, перед операційною, тиша, тиша на цих вільних стільцях переді мною, тиша на підлозі. Я міг би тут молитися, міг би просити Господа увійти в руки Альфреда й урятувати тебе. Я просив про це дуже давно, коли я зрозумів, що сам нічого зробити не зможу, а здаватися я не міг. Я підніс замащені руки до неба й наказав Богу прийти мені на допомогу, адже якби це створіння, що лежало на операційному столі, померло, з ним би померли дерева, собаки, ріки і навіть самі янголи. І все те, що створено Ним.
Я помітив їх надто пізно, коли вже не міг сховатися. Я помітив їх, коли мене охопив страх. Вони стояли посеред коридору, трохи попереду від кабінету радіології. Двоє поліцейських у сірій формі біля дверей, з пістолетами в шкіряних кобурах. Вони слухали третього в штатському, який щось тихо розповідав, ледве ворушачи губами, такими темними, як після чорниць. Він наводив на мене зіниці, ніби цілився, і ці дві скляні кульки не випускають мене з порожньої літньої лікарні. Цей чоловік мене бачить, і один із цих поліцейських тепер теж повертається до мене. Ліфт був у них за спиною, трохи нижче, з іншого боку. Мої кроки чути й надалі, та вони вже якісь неживі, немов у маріонетки. Минув тиждень після того плюгавого дня, коли я хильнув горілку натще.
Я точно не пам’ятав, що я робив, мені здавалося, що все відбувалося, неначе за матовим склом. А от вона не повинна була забути. Я залишив її біля тієї стіни, як вузлик стиснутих кінцівок. Використану й покинуту, немов запобіжник. Можливо, вона стояла за тими дверима, що були за спинами поліцейських, якщо вони привезли її з собою для упізнання. Зараз, коли я був вже майже навпроти цього огидливого смаглявого чоловіка, вона вийде зі свого укриття. Низенька, без обличчя, із кошиком кокосового волокна на голові, вона простягне руку в мій бік, кажучи: «Це він, хапайте його!» Вона прочесала всі околиці, пройшла добропорядні квартали та знайшла мене тут. Зараз мене заарештують, як це роблять у публічних місцях, щоб не здіймати галас, міцно стиснувши мене за руку, й тихо скажуть: «Прошу вас піти з нами». Та ні, Анджело, ніхто мене не став хапати. Палець на червоній кнопці чекав, доки приїде ліфт. Вони були ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не йди», після закриття браузера.