Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Вже відстояла скільки треба. Сьогодні субота.

— Коваль на тебе поглядає.

— Нехай носить мене в кишені, то й не загубить.

— Не лазь ти за мною, бо жалкуватимеш.

Крутнувшись на закаблуку, Балч іде від неї до класу, де Агнешка разом з Павлинчиними дітьми розвішує по стінах паперові вінки. Флокс, розгарячкований незвичною метушнею, бігає серед барвистих обрізків, зачіпає когось, шукаючи собі охочого побавитися з ним. Веселий гамір приглушує голоси з-за стіни з невеликими дверима посередині. Тільки малий Мар’янек, зайнятий власними клопітними думками, не бере участі в загальних веселощах. Нарешті вибрав зручний момент, смикає Агнешку за рукав.

— Пані,— дивиться благально,— ви теж не вірите в гномів? Чи вірите?

Томек, старший брат, відразу ж, вихваляючися перед Балчем, втрутився до розмови:

— Нема ніяких гномів. І Діда-Мороза нема, і лелек з дітьми. Правда ж, дядьку війт?

— Який я вам дядько,— буркає Балч.— Щось забагато у вас дядьків.

Та Мар’янек не відступає:

— Скажіть же їм, пані!

— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.

— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.

Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:

— Здається, отакий!

— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.

— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...

— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.

— Не забуду! — спалахує Мар’янек.

Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.

— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.

— Що саме?

— Дивують мене ваші погляди.

— Наївні?

— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.

— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.

— Але ж директора вижили-таки!

— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.

— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.

— Ви любите вгадувати.

— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.

— Там, над озером, ви не сприяли відвертості.

— Але ж відразу перерахував усі свої титули й функції.

— І це, власне, змушувало мене бути...

— ...обережною?

— Точніше — маломовною.

— Хто ж тут кого випробовує?

— Формально, ви мене. Певного часу висловите про мене свою думку.

— А насправді?

— А насправді, то люди взаємно випробовують одне одного.

— Горда ти... ви.

— Залишимось при традиційній формі.

— Я бажав би більшої довіри. Розумієш... розумієте, тут в усьому я для вас і керівник, і начальник.

— Отож вже не я, а ви починаєте обдумувати скаргу.

Стукіт за стіною вщух. Відчиняються двері з суміжної кімнати, і на порозі з’являється Павлинка. На простягнутих долонях, прикритих лляним рушником, вона тримає буханець хліба. Обік неї тиснеться Семен з блюдечком солі. З-за Павлинки, поблискуючи темними, як у білочки, цікавими очима, виглядає Елька. Павлинка рухом голови запрошує Агнешку підійти. Але ту випереджає Балч, підносить до рота пучку солі, кривиться, спльовує:

— Дідько з ним!

— Вітаємо вас, пані, на новому порозі,— промовляє врочисто Павлинка.— Нехай вам буде добре у нас і з нами.

— Досить урочистостей,— нетерпеливиться Балч.— Діти, ану звідси! Ходімо, залишимо пані вчительку саму, нехай собі влаштовується.

Перша в житті своя, власна кімната. Все ще тимчасове, більш ніж скромне, але вже якось затишно. Власна, своя! Флоксе, квітко-сирітко, чи ти де розумієш? Може, й розумієш, а може, й ні. А поки пес без зволікань все обнюхує закутки. Й не без успіху: з-під залізного ліжка виганяє мишу, і це спричиняє метушню. Агнешка зібралася вмитися, але води не знайшла. Бере бляшаний кухоль і йде надвір. Завертає за ріг флігеля, так називали цей будинок діти Павлинки, потрапляє на подвір’я. Там — колодязь з корбою й валом для ланцюга, але коли нарешті вдалося зачерпнути води й