BooksUkraine.com » Сучасна проза » Колиска сонця 📚 - Українською

Читати книгу - "Колиска сонця"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Колиска сонця" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 36
Перейти на сторінку:
до осені, але світ, здавалося Марії, тільки-но повертав до весни красної.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола запомагав Марії по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів до зими. Марія час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі небачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав на собі Марію. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Марії не вкладалося у свідомість, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися пальцями і відчути його на дотик.

Навіть у поставі її знову пробудилась та, пригасла, лебедина хода — плавна, ніжна і легка.

По своїй натурі Марія, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше додало серцю доброти, любові до всього живого. І тепер вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, які зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Та переполошеними зграями синиць облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжинки почали плавати над селом з обіду, а до вечора навколишній світ назовсім скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали поверх людських осель. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Марія ступала обачно, наче боячись порушити спокій молодих співів.

Вдома на неї чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрими очима… На привітання щось буркнув під ніс.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Марія.

— Я б тобі сказав, на яку ногу! — мовив люто. — Сідай!

Марія скинула пальто, зняла хустку, примостилась біля печі.

— Доки ганьбитимеш рід наш, доки мені буде горіти лице на людях? — не міг стримати гніву Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, коли із Сірком злигалась!

— Он що! — підняла подивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна, Марія тепер стала перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону! — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зле подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на усміхнену Марію. Посмішка одразу допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся і сів поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив потираючи руки.

— Маріє! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Марія метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Настороженість перед чимось повідомим стримувала кожного. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова зронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби чимось розрядити гнітючу тишу. По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Марія швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір. І сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли і ледь помітно гойдалися на проміннях величезних, соковитих зірок. Марія прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати: долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Марія завмерла в кутку сіней.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Марія, ще не збагнувши того, що скоїлось, злякано притиснулась у теміні кутка. А Петро, не чекаючи, доки Сірко підведеться, схопив його своїми ручищами за комір, підняв, лівою рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув долі сходами. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів:

— А може, я пожартував, га? — і не віднімаючи руку від розбитого носа, зіщулено подибав до воріт.

Петро безмовно глянув на оцепенілу Марію, зітхнув, зайшов у хату, одним духом спорожнив наполовину випитий глек і, схопившись за очі, тяжко застогнав. Тремтячи як у лихоманці, Марія вибігла до воріт. Від хвіртки петляючи по незайманій чистоті снігу, у глибину ночі брели одинокі сліди.

1 ... 11 12 13 ... 36
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Колиска сонця"