Читати книгу - "Лоліта"

Проте, старосвiтська чемнiсть змушувала мене й далi терпiти. Ми перейшли через майданчик сходiв на правий бiк будинку ("Тут живу я, а тут живе Ло" — напевно покоївка, подумав я), та квартирант-коханець ледве сховав подрог, коли його, вельми витонченого мужчину, пустили вперед час глянути на єдину в домi ванну — закут (мiж майданчиком i кiмнатою вже згаданої Ло), в якому безформнi вологi речi нависали над сумнiвною ванною, позначеною знаком запитання залишеної тут волосинки, й отут спiткав я передбаченi мною звиви гумової змiї та iнший, чимось спорiднений з нею предмет: кашлато-рожеву попонку, яка манiрно вкривала дошку клозету.

"Я бачу, ви маєте не дуже прихильне враження", сказала моя панi, зронивши на мить руку менi на рукав. Вона поєднувала зимнокрову наполегливiсть (надмiра того, що зветься, здається, "спокiйною грацiєю") з якоюсь сором'язнiстю й журбою, через що особлива ретельнiсть, з якою вона добирала слiв, ввижалась такою ж неприродною, як iнтонацiї викладача дикцiї.

"Мiй дiм не дуже охайний, визнаю", правила далi мила приречена жiночка "та я запевняю (очi її наразi слизнули по моїх губах) пановi буде добре тут, навiть дуже добре. А ну ж бо я покажу вам їдальню та сад" (останнє було вимовлене жвавiше, нiби вона вабливо майнула голосом).

Я неохоче пiшов за нею знову в нижнiй поверх; пройшли через передпокiй та повз кухню, що була на правому боцi будинку, на тому ж боцi, де були їдальня й вiтальня (мiж тим як злiва вiд передпокою, пiд "моєю" кiмнатою не було нiчого крiм гаража). На кухнi мiцна молода мавринка промовила, знiмаючи свою велику глянсо-чорну торбину з клямки дверей, якi вели на заднiй ґанок: "Я тепер пiду, мiсiс Гейз". "Гаразд, Луїзо", зiтхаючи вiдказала та. "Я заплачу вам у п'ятницю". Ми проминули невеличку комору для посуду й хлiба та опинились в їдальнi, сумiжнiй з вiтальнею, якою ми донедавна милувались. Я помiтив бiлу шкарпетку на пiдлозi. Нерадо крякнувши, панi Гейз нагнулась за нею мимохiдь i кинула її в якусь шафу. Побiжно ми оглянули стiл iз червоного дерева i фруктову вазу на-посередцi, яка нiчого не мала в собi крiм однiєї сливової кiстки, яка ще лиснiла. Втiм я намацав у кишенi розклад поїздiв i непомiтно його вивудив, щоби на першу змогу ознайомитись з ним. Я досi ще йшов услiд за панi Гейз крiзь їдальню, коли раптом у кiнцi її спалахнула зелень. "Ось i веранда", проспiвала моя водителька, й за тим, без найменшого попередження, блакитна морська хвиля напнулась менi пiд серцем, i з комишевого килимка на верандi, вiд сонячного кола, напiвгола, на колiнах, повертаючись на колiнах до мене, моя рiв'єрська любов уважно на мене глянула з-над темних окулярiв.

Це було те ж саме дитя — тi ж тонкi, медового вiдтiнку, плечi, шовковиста, гнучка, оголена спина, така ж русява кучма. Чорна, бiлим поцяткована, хустина, пов'язана навколо її торса, ховала вiд моїх постарiлих горилячих очей — та не вiд погляду моєї молодої пам'ятi — напiврозвиненi груди, якi я так пестив того довiчного дня. Та буцiмто я був казковою нянькою маленької князiвни (згублена, вкрадена, знайдена, вдягнена в циганське лахмiття, скрiзь яке її голизна всмiхається королю i своїм гончакам), я впiзнав темно-брунатну родимку в неї на боцi. Iз священним острахом й зачаруванням (король ридає з радощiв, сурми сурмлять, нянька п'яна) я знову побачив привабний запалий живiт, де мої на пiвдень спрямованi вуста мимохiдь зупинились, i цi хлоп'ячi стегна, на яких я цiлував зубчастий вiдбиток вiд пояску трусикiв — того нестямного, довiчного дня бiля Рожевих Скель. Чверть столiття з тих пiр, яку я прожив, звузилась, створила трепетне вiстря й зникла.

Надзвичайно важко менi виразити з потрiбною силою цей вибух, цей подрог, цей поштовх палкого впiзнавання. В ту ж сонцем пронизану мить, у яку мiй погляд устиг обiйняти навколiнену дiвчинку (яка блимала з-над окулярiв — о, маленький Herr Doktor, котрому судилось вилiкувати мене вiд усiх хвороб), поки я йшов повз неї у машкарi достиглостi (в образi поставного мужнього вродливця, героя екрану), порожнеча моєї душi встигла ввiбрати всi подробицi її яскравої звабностi й порiвняти її з рисами моєї померлої нареченої.

Пiзнiше, ясна рiч, ця nova, ця Лолiта, моя Лолiта, повинна була цiлком затьмарити свiй прототип. Я тiльки прагну пiдкреслити, що одкровення на американськiй верандi було тiльки наслiдком того "князiвства бiля моря" в моєму стражденному отроцтвi. Все, що вiдбулось мiж цими двома подiями, зводилось до низки слiпих пошукувань i блукань i хибних зачаткiв радостi.

Все, що було спiльного мiж цими двома створiннями, робило їх єдиним для мене.

Втiм я не маю жодних iлюзiй. Мої суддi добачать у вищесказаному лише кривляння навiженого, який просто любить le fruit vert. Врештi-решт, я цiлком байдужий до цього. Знаю тiльки, що поки Гейзиха та я спускалися сходинками до зачаїлого подих саду, колiна мої були, мов вiддзеркалення колiн у хиткiй водi, а губи були наче пiсок.

"Це була моя Ло" проказала вона, "а ось мої лiлеї." "Так," сказав я, "так. Вони чудовнi, чудовнi, чудовнi."

11.

Експонат номер два — нотатник у чорнiй обкладцi зi штучної шкiри, з карбованим золотим роком (1947) сходинками в верхньому лiвому кутi.

Змальовую цей ретельний вирiб фiрми Бланк, Бланктон, Масач., наче вiн дiйсно лежав проти мене. Насправдi ж, вiн був знищений п'ять рокiв тому, i те, що ми позираємо (завдяки ласкавостi Мнемозiни, яка увiчнила його) — тiльки миттєве втiлення, кволий викидень з гнiзда Фенiкса.

Виразнiсть, з якою пам'ятаю свiй щоденник, спричинена тим, що я писав його двiчi. Спочатку я використав блокнот великого формату, на вiдривних аркушах якого я робив записи олiвцем з багатьма пiдчищеннями й виправленнями; все це дещо скорочено я переписав найдрiбнiшим i найбiльш бiсiвським зi своїх начеркiв у чорний записник.

Тринадцяте число травня офiцiйно об'явлене Днем Пiсним у Нью-Гемпширi, але в Каролiнах, наприклад, це не так. Року 1947 в цей день через пошесть так званої "шлункової iнфлюенци"