Читати книгу - "Журавлиний крик"

П’ємо, рибу ловимо. Туди ж якось раз привезли вони Льольку. Дівка, братці, розкіш, ярина зелена. Пальчики оближеш. Вогняна, бойова, весела, і захмеліла моя голова за один вечір — і горілки не треба. Купалися, пили, і там, у кущах, зловчився я, згріб її в обійми й поцілував. Думав, у морду ляпне, а вона — куди там — обхопила мене обома руками за шию, вп’ялася в губи, і дух мені перехопило, наче в яку прірву полетів.

Закрутило мене кохання з цією Льолькою, місця собі не знайду. Кажу, давай одружимося, житимемо по честі, а вона тільки сміється. Ходить до мене на побачення, цілується, але все потай, щоб Фролов не знав. Що ти, кажу, маленька чи він — батько тобі, чого боїшся? Не можна, каже, щоб довідався, і все. Не знаю, чим би це скінчилось, якби одного разу така історія не сталася.

На якесь свято домовилися зустрітись, приходжу, а вона стоїть біля танцмайданчика в парку з цим самим Фроловим. Відчув я недобре, але підійшов, а Фролов бере мене за лікоть і відводить на бічну алейку. Думаю, щось буде, а він отак мені каже: облиш Льольку, не чіпай — не твоя. Лють у мені скипіла. А чия, кажу, мо', твоя? Моя, каже, і очі як у вовка горять, а рука в кишені щось намацує. Ну, я не зважав на це, зловчився та добре садонув його у вилицю. Зчинилася бійка, штрикнув він мене фінкарем у лопатку, але і я кулаком почастував. Позбігалися люди, зарепетувала Льолька, ну, нас і взяли. Привели у відділення — протокол і таке інше. Дивлюся — цей собака чуже якесь прізвище підставляє замість себе, і документ у нього відповідний в кишені. Збунтувалася в мені кров — ах ти, гад, думаю, знову кимось заслонитися хочеш. Веди, кажу конвоїрові, до головного. Покликали начальника, взяв я та й розповів усе — і про хліб, і про Огія, і про наші шахер-махери. Нічого не втаїв — утаїв тільки Льольку. Чуло моє серце, що й вона не так собі, теж у цьому кодлі, а назвати не міг. Не назвав…

Свист чогось примовк і задумався, втупившись у грубку. Навколо, очікуючи, сиділи товариші. Карпенко, підперши голову рукою, лежав на тапчані і теж чекав. Свист ще помовчав, погладжуючи гарячі коліна і, видно, заново переживаючи давню свою біду.

— Посадили нас у камеру попереднього ув’язнення, почали слідство. До мене непогано ставилися всі — і міліціонери, і тюремники, і слідчі, а тут одного разу помічаю: щось перемінилося, підозріливо так поглядають і все намагаються на слові піймати. «У чому річ, — питаю, — я все вам по щирості». — «А чи все? — каже один чорний такий, схожий на кавказця. — А чому про Злотникову мовчиш?» — «Яку Злотникову?» — «Про Льольку», — відповідає і так пильно дивиться, наче крізь очі в душу хоче зазирнути. Виявляється, цей гад Фролов уже виказав її.

Ну й от, судили. Усю зграю. Як глянув я на суді, то аж злякався. Ярина зелена, виходить, я тільки кінчик нитки їм дав, а весь клубок розмотали без мене. Чоловік двадцять усяких злодюг. І Льолька. Тяжко мені було, повірите, бачити її там. За себе не так прикро, як за неї. А вона в очі мені не дивиться, не розмовляє.

Невже, думаю, мене за донощика вважає? Мовчанка ця краяла мені душу, кортіло заговорити, а не можна.

Ну, дали кому скільки. Фролову — десять. Льольці — три, мені — п’ять. І поповзло життя тюремне, табірне. У Сибіру ліс пиляли. Ялиця, ялина. Сніг до заду, мороз, сопки. Дим від вогнищ навіть тепер уночі відчуваю — сниться мені. Усе, здається, ним просмерділо. Трелювали в западину. Пайки хліба, баланда, норми. Люд різний. Одні — нічого, душевні, інші — сволота. Охорона також. Важко було. Потім звик. З заліками відбув два роки. Випустили. Куди податися? Кажуть бувалі: на захід не сунься — тепер ти з блямбою на віки вічні. Там ти — як вовк в облаві. Усі улюлюкатимуть — судимий. Гайда на схід. Повірив, подався на схід. На Сахалін прибився, попрацював у шахтах — не сподобалося. Згадав Волгу — пішов матросом на сейнер. Крабів у Татарській протоці ловили, оселедців, а в путину — лососів. Важка житуха, морська, а звик — нічого. Море, воно приваблює — і муштрує, і не відпускає, мов примхлива коханка. Іноді допече у шторм, світ білий проклянеш, а стихне, заспокоїться — нічого ліпшого й не треба: простір, вітер — любо серцю, ярина зелена.

І тут — війна. Ага, забув вам розповісти. Був ще в моєму житті чоловік, любив я його, поважав. Не багатьох поважав, а його поважав, це по щирості. Володимир Кузнецов. Льотчик був. Капітан. Пам’ятаю, як був я ще малим шибеником, то на Монастирці по садках лазив, а він приїжджав у відпустку — в сірій гімнастерці, жовтих ременях, і кашкет із золотим крабом. Але особливо нам подобалися його значки на грудях — пам’ятаю, ворошиловський стрілець, ППХО, ГСО та парашутистський. Любили ми, пацани, за ним бігати, і він не сторонився, дружив з нами. Одного разу я записку від нього Інці Голощоковій носив — була така в нас краля. Ну ось, а потім цей самий Володимир зник — ні слуху ні духу. Батько його Григорій Семенович — той самий, що мене до токарства призвичаїв, — ходить мовчазний, сердитий, мати все горює, а де він — ніхто не знає. Але через рік чи два з’являється наш Володимир Григорович. Уже, куди там, три шпали на петлицях, замість значків — два ордени Червоного Прапора, але, знаєш, щось із здоров’ям негаразд. Поранений, виявляється, був, і, думаєш, де? В Іспанії. З франчуками воював, за республіку. Пізніше він сам мені це по секрету розповів. Звільнили його із служби через ту рану, і почав він чорніти від якогось горя, як той казанок від сажі. Став сумний, мовчазний — і все один. А побачить коли літака над містом, то, повірите, примружить очі й дивиться, дивиться… Той уже сховається десь чи й сяде, а він усе стоїть і вдивляється. А на очах сльози. Ото, братці, горе було людині! Коли я злигався з тією чортовою фроловською компанією, він щось помітив, — звісно, по сусідству