Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Незнайомий наче відчув, що ним зацікавились — розплющив очі, випростався… Був ще зовсім молодий. Між чорними густими бровами пролягла вперта зморшка. Здавалось, ця людина вирішує нелегку задачу або напружено обмірковує ризикований крок.

День згас, і салон сповнила вечірня темінь. Давалася взнаки нестача повітря — дихалось важко, у скронях вистукував пульс, дзвеніло у вухах.

Відчинилися дверцята пілотської кабіни. Звідти вийшов стрілець, сів за кулемет. Літак наближався до лінії фронту. Невдовзі розтанули кучугури хмар, внизу замиготіли спалахи вибухів.

Припавши до ілюмінатора, Морський намагався уявити, як там, внизу, точиться бій і радянські солдати метр за метром відвойовують у ворога рідну землю…

Раптом в салоні стало так ясно, наче літак, подолавши рубіж ночі, влетів у день. Машина потрапила в промені фашистських прожекторів. Дужче заревли мотори, «дуглас» шарпнуло, затрусило, і він немов покотився по нерівному косогору. Неподалік за бортами спалахнули вибухи снарядів, повітряні хвилі вдарили у фюзеляж. Зенітники, мабуть, добре бачили ціль, та пілот невпинно маневрував, боровся за життя літака і людей. Нарешті, «дуглас» вирвався з небезпечної зони.

Знову відчинились дверцята кабіни. В салон увійшов другий пілот. Він зупинився біля пасажира з татуїровкою на правиці.

— Через п’ять хвилин ваші координати, — сказав льотчик і поклав на плече руку.

Десантник підвівся. Дістав з кишені комбінезона сигарету, запальничку, прикурив. Приємно запахло тютюновим димом. «Дуглас» спокійно плив над фільварками, селами, сповитими нічною темрявою. В салоні жаринкою спалахнула сигнальна червона лампочка. Той, хто готувався до стрибка, загасив сигарету, поправив кріплення парашута і став прощатися. Робив усе мовчки, ніби попутники, яким він тис руку, були глухі. Лише пілотові підморгнув, а потім, звертаючись до всіх, якось тепло всміхнувся і сказав високим голосом:

— Може, я тут щось забув, то збережіть до наступної зустрічі.

Жарт розвеселив десантників, обличчя людей пожвавішали.

Пілот відкрив люк. До літака вдерся вітер, гучніше загули мотори.

— Бажаю вам удачі! — гукнув парашутист, уже не озираючись.

Якусь мить він завмер над прірвою. Присутні не зводили очей з десантника. Морський, згадавши синього якоря на руці, раптом вигукнув:

— Полундра, давай! Ні пуху, ні пера!..

Останніх слів той, напевне, не почув. Пірнув у морок і тільки парашутний шнурок одиноко загойдався на тросі. За мить глухо гупнув люк. Людям враз стало тоскно. В серці кожного озвалась тривога. Що чекає сміливця, котрий першим пірнув у безодню нічного неба?.. Незабаром настане і їхня черга — той крок у невідоме, та кожен думає про того, зовсім незнайомого, але близького, що пішов один на бій з ворогом…

«Мабуть, вперше йде, — подумав Морський. — Хоч молодий, починає з найважчого — розвідником. Нас восьмеро, ми вже давно разом, добре знаємо один одного. Гуртом, звичайно, краще, а він, бач, один, ще й з неприхованою прикметою — татуїровкою на руці. Та це, очевидно, врахували ті, хто його послав».

Ще довго летіли на захід. Літак все частіше потрапляв у густі хмари, тоді знижувався. Пілоти напружено шукали на землі світлові сигнали.

— Праворуч по курсу вогнище! — вигукнув один з льотчиків. — Ось друге, третє, четверте!

— Так, сигнальні вогні, — підтвердив інший і заспішив до салону.

— Хлопці, видно сигнали. Готуйтеся!

Десантники припали до ілюмінаторів. Далеко внизу вогнища утворювали виразну обумовлену літеру «Г».

Відкрили люк, тугий повітряний струмінь ударив у вічі. «Чого доброго, рознесе нас вітрище по чужій землі, шукай тоді…» — подумав Морський і, звертаючись до пілота, показав на пальцях:

— Зробите три заходи!

Той кивнув, що зрозумів, і тричі описав рукою коло в повітрі.

Внизу пливли осяяні місяцем лісисті гори. Та ось з мороку виринули вогні міста. Було дивно, що люди не маскують світла. Тремтливі вогники подалися вбік і зникли. Спалахнула сигнальна лампочка. В люк скинули вантаж — запаси продовольства, зброю, радіобатареї, запаковані в брезент ящики з вибухівкою.

Командир поділив групу на дві, так, щоб у кожній була рація.

«Дуглас» ще раз розвернувся, й четвірка залишила літак. Нахилившись на ліве крило, машина втретє з’явилася над умовним місцем, і друга четвірка вистрибнула в порожнечу.

Морський десантувався останнім. Коли відокремився від літака, його різко трусонуло. Тіло загойдалося під куполом парашута, а внизу знову замерехтіли вогні міста. Вони хитались, росли. Ось уже видно будинки, стрічки освітлених вулиць… «Чому горять ліхтарі? Чому нема маскування? Може, закралася помилка?» Командир торкнувся рукою кобури, пістолет був на місці. Зовсім близько пливли ще два парашути…

Місто відступало в далечінь. З того боку віяв вітер. А назустріч насувалася земля — чужа, мовчазна, насторожена.

В Народному комісаріаті державної безпеки УРСР з нетерпінням чекали повідомлення Морського з ворожого тилу.

Відповідальний черговий по зв’язку Павиліченко одержав наказ: особисто встановити зв’язок з «кореспондентом 1043» й негайно доповісти, як тільки той з’явиться в ефірі.

Старший лейтенант зайшов у кімнату, де розміщались радисти. Жаринками світилися вогники передавав чів, гули трансформатори, пахло розігрітим лаком. Одягнув навушники. В ефірі щебетали морзянки. Десь у тривожній далині вистукували на ключах радисти, відомі лише з кодів чи умовних позивних. Знав одне: нелегко, ой нелегко доводиться їм на чужині, де щомиті чатує смерть!

Увійшов начальник шифрувальної служби. Жодних новин. Засмутився й цей, як називали його, всесильний маг, що вмів, здавалось, безсистемні стовбчики цифр швидко перетворювати в чіткі конкретні повідомлення.

Спливав час, а кореспондент мовчав.

В ту пізню вересневу ніч розвідники групи Морського, розкидані вітром по гірському лісі після десантування, ще тільки збиралися в умовленому місці. Вранці до них підійшов майор Радянської Армії в супроводі людей, озброєних автоматами.

— Пароль? — запитав він.