Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

– Як і ті, з ким мені треба погомоніти, – каже Люк. – Я їх туди запросив.

Я приголомшено дивлюся на нього.

– Ти запросив своїх бізнесменів у нашу відпустку?

– Тільки на зустріч, – пояснює Люк. – Решту часу ми будемо тільки вдвох.

– І довго триватиме ця зустріч? – вигукую я. – Можеш не відповідати! Увесь день.

Я просто повірити не можу. Після того, як я стільки чекала, раділа, складала речі…

– Бекі, усе не так вже й погано…

– Ти обіцяв знайти вільний час! Говорив, що ми чудово, романтично відпочинемо разом.

– Ми чудово, романтично відпочинемо разом.

– З усіма твоїми друзями-бізнесменами? З усіма твоїми жахливими партнерами? Налагоджуючи ділові стосунки, як… як схиблені психи?!

– Вони не будуть налагоджувати стосунків з нами, – мовить Люк з усмішкою. – Бекі…

Він тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.

– Чесно кажучи, я взагалі не розумію, навіщо мені туди їхати, якщо це все просто твоя ділова подорож, – випалюю я, почуваючись жалюгідно. – Я могла б з таким самим успіхом залишитися вдома. А проте… – я відчиняю дверцята автомобіля. – Я, мабуть, піду додому просто зараз. Викличу таксі зі студії.

Я грюкаю дверцятами і йду вулицею, підбори клементинових сандаль цокають по гарячому тротуару. Вже майже коло воріт студії я чую Люків голос – такий гучний, що кілька перехожих озираються на нас.

– Бекі! Почекай!

Я зупиняюсь, повільно обертаюся на місці й бачу, як він стоїть у машині, набираючи номер на своєму мобільному телефоні.

– Що ти робиш? – підозріливо питаю я.

– Телефоную своїм жахливим партнерам, – пояснює Люк. – Щоб усе відкласти. Скасувати.

Я згортаю руки на грудях і мружуся на нього.

– Алло! – мовить він. – Кімнату 301, будь ласка. Майкла Елліса. Дякую. Мабуть, мені доведеться летіти на зустріч у Вашинґтон, – пояснює він мені байдужим голосом. – Або чекати іншого разу, коли він та його колеги зберуться всі гуртом у Великій Британії. А чекати, либонь, доведеться довгенько, бо в них усіх божевільні графіки. Та, зрештою, це ж лише бізнес. Просто якась угода. Просто можливість, на яку я чекав цілих…

– Ой… припини вже! – відчайдушно мовлю я. – Припини. Влаштовуй свою дурнувату зустріч.

– Ти впевнена? – перепитує Люк, затуляючи слухавку рукою. – Цілком упевнена?

– Звичайно, – відповідаю я, невдоволено стенувши плечима. – Якщо це так важливо…

– Це неймовірно важливо, – каже Люк і зазирає мені в очі, раптом стаючи дуже серйозним. – Повір мені, якби не це, я б так не вчинив.

Я повільно вертаюся назад до машини, і Люк відкладає свій телефон.

– Дякую, Бекі, – каже він, коли я сідаю в авто. – Справді, дякую.

Він лагідно торкається моєї щоки, відтак встромляє ключ і запускає двигун.

Коли ми наближаємося до світлофора, я дивлюся на нього, а потім на телефон, що й досі стирчить з його кишені.

– Ти справді дзвонив своїм партнерам? – питаю я.

– Ти справді збиралася додому? – відповідає він, не обертаючись.

Ось що дійсно дратує у взаєминах з Люком – від нього нічого не приховаєш.

Ми з годину їдемо селами, зупиняємося пообідати в сільському пабі, а потім на нас чекає ще півтори години дороги до Сомерсету. Діставшись-таки „Блеклі-Голлу“, я вже почуваюся новою людиною. Так чудово вирватися з Лондона: враз помічаєш, як дивовижне заміське повітря відсвіжує, сповнює енергією. Виходжу з машини, розминаю м’язи – і, чесне слово, вже чуюся підтягнутою, в тонусі. Мабуть, коли б я щотижня їздила в село, то схудла б кілограмів на три, як не більше.

– Хочеш іще? – питає Люк, підіймаючи майже порожній пакет хрустких кульок у шоколаді „Мальтесер“, які я жувала дорогою. (Я мушу щось їсти в машині, бо інакше мене нудить.) – А як же ці часописи?

Він підіймає глянсовий стос, що лежить біля моїх ніг, і намагається надійніше перехопити, коли той мало не вислизає в нього з рук.

– Я не читатиму тут журналів, – здивовано відповідаю я. – Це ж село!

Чесне слово, Люк що, взагалі нічого не знає про сільське життя?

Доки він дістає сумки з багажника, я підходжу до паркана й умиротворено розглядаю поле, вкрите жовто-коричневими плямами. Знаєте, я відчуваю, що з природи схильна до сільського життя. Ніби я завжди всотувала це в себе, оцей зв’язок із землею-матір’ю – помалу ці почуття сповнювали мене, а я того майже не помічала. Наприклад, якось я купила натуральний вовняний светр із жакардовим візерунком у „Френч Коннекшен“. А нещодавно взагалі захопилася садівництвом! Ну, принаймні придбала в „Піер“ такі гарненькі керамічні вазонки з написами „Васильки“, „Коріандр“ і таке інше. Я неодмінно накуплю ще тих паростків у супермаркеті й заставлю ними все підвіконня (бо коштують вони лише пенсів із п’ятдесят, отож, коли якийсь і пропаде, можна просто купити новий).

– Готова? – питає Люк.

– Цілком! – відповідаю я і нетвердо йду до нього, трохи дратуючись через багнюку навкруги.

Гравій рипить у нас під ногами, ми підходимо до готелю – і, маю визнати, я вражена. Це великий старовинний заміський будинок, з гарними садками, сучасними скульптурами в тих садках і з власним кінотеатром, – так написано у брошурі. Люк тут уже бував. Він каже, що це його улюблений готель. А ще сюди навідується багато хто з зірок! Мадонна, здається… (Чи Мелані Чизголм зі „Спайс Герлз“? Ну, хтось точно був.) Але вони, либонь, намагаються залишатися непоміченими, живуть у якомусь окремому флігелі, а працівники готелю зайвого не патякають.

Утім, коли ми йдемо на рецепцію, я уважно роззираюся – про всяк випадок. Там повно крутьків у модних окулярах та джинсах, і якась білявка, схожа на відому зірку, і ще…

Боже мій! Із захоплення я вклякаю на місці. Це ж він, правда? Це Елтон Джон! Сам Елтон Джон стоїть просто тут, лише за кілька…

Аж тут він озирається і… виявляється непоказним хлопцем у куртці й окулярах. А хай йому!.. І все ж, це був майже Елтон Джон.

Ми підходимо до стійки рецепції, і нам усміхається консьєрж у модному піджаку „Неру“.

– Добридень, містере Брендон, – каже він. – І міс Блумвуд. Ласкаво просимо до „Блеклі-Голлу“!

Він знає, хто ми! Нам навіть не довелося рекомендуватися! Недарма сюди всілякі зірки їздять.

– Я поселив вас у дев’ятому номері, – мовить він, коли Люк починає заповнювати папери. – Вікна виходять на трояндовий садок.

– Чудово, – каже Люк.