Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На прощання незграбно протягне до мене гарячі руки й обійме: «Прости…»
Голоси… Десятки голосів… Вони обрушилися на мене, розкриваючи незвичну правду, і вона, та правда, вже не вміщалася до короткої і знайомої з дитинства формули – ми перемогли. Сталася миттєва хімічна реакція: пафос розчинився в живій тканині людських доль, він виявився найменш довговічною речовиною. Доля – це коли ще щось стоїть поза словами.
Що я хочу почути через десятки років? Що відбувалося під Москвою або під Сталінградом, опис військових операцій, забуті назви взятих висот і висоток? Мені потрібні розповіді про рух ділянок і фронтів, про відступ і наступ, про кількість підірваних ешелонів і партизанських рейдів – про все, про що вже написано тисячі томів? Ні, я шукаю інше. Я збираю те, що назвала б знанням духу. Йду слідами душевного життя, веду запис душі. Шлях душі для мене важливіший, ніж сама подія, не так важливо чи не дуже важливо, не на першому місці, «як це було», а тривожить і лякає інше – що там з людиною сталося? Що вона там побачила і зрозуміла? Про життя і смерть узагалі? Про саму себе, нарешті? Пишу історію почуттів… Історію душі… Не історію війни або держави і не житіє героїв, а історію маленької людини, викинутої з простого життя до епічної глибини величезної події. До великої Історії.
Дівчата сорок першого… Передовсім хочу спитати: звідки вони такі? Чому їх було так багато? Як зважилися нарівні з чоловіками взяти зброю до рук? Стріляти, мінувати, підривати, бомбити – вбивати?
Те ж саме запитання ще в дев’ятнадцятому столітті поставив собі Пушкін, публікуючи в журналі «Современник» уривок із записок кавалерист-дівиці Надії Дурової, яка брала участь у війні з Наполеоном: «Які причини змусили молоду дівчину з доброго дворянського роду залишити батьківський дім, відректися від своєї статі, прийняти на себе труди й обов’язки, які лякають і чоловіків, і з’явитися на полі битв – і яких! Наполеонівських. Що спонукало її? Таємні сердечні жалі? Палка уява? Уроджена невгамовна схильність? Кохання?»
Та що ж зрештою?! За сто з гаком років те саме запитання…
Про клятви і молитви«Я хочу говорити… Говорити! Виговоритися! Нарешті і нас хочуть вислухати. Ми стільки років мовчали, навіть удома мовчали. Десятки років. Перший рік, коли я повернулася з війни, я говорила-говорила. Ніхто не слухав. І я замовкла… Добре, що ти прийшла. Я завжди когось чекала, знала, що хтось прийде. Має прийти. Я була тоді юною. Зовсім юною. Шкода. Знаєш чому? Не вміла це навіть запам’ятати…
За кілька днів до війни ми говорили з подружкою про війну, ми були впевнені – ніякої війни не буде. Пішли з нею в кіно, перед стрічкою показували журнал: Ріббентроп і Молотов тиснули один одному руки. На пам’ять спали слова диктора, що Німеччина – вірний друг Радянського Союзу.
Не минуло й місяця, як німецькі війська опинилися вже під Москвою…
У нас восьмеро дітей у сім’ї, перші четверо дівчатка, я найстарша. Тато прийшов якось із роботи і плаче: «Я колись радів, що в мене перші дівчатка. Панночки. А тепер у кожного хтось іде на фронт, а в нас нікому… Я старий, мене не беруть, ви – дівчата, а хлопчики маленькі». Те в нас у сім’ї якось дуже переживали.
Організували курси медсестер, і батько нас із сестрою туди відвів. Мені – п’ятнадцять років, а сестрі – чотирнадцять. Він казав: «Ото все, що я можу віддати для перемоги. Моїх дівчаток…» Іншої думки тоді не існувало.
За рік я потрапила на фронт…»
Наталя Іванівна Сергєєва,
рядова, санітарка
«Перші дні… У місті безлад. Хаос. Крижаний страх. Якихось шпигунів усі ловили. Умовляли одне одного: «Не треба піддаватися на провокацію». Нікому навіть на думку не спадало, що наша армія зазнала катастрофи, її розгромили за кілька тижнів. Нас навчали, що ми воюватимемо на чужій території. «Ні п’яді своєї землі не віддамо…» А тут відступаємо…
Перед війною ходили чутки, що Гітлер готується вчинити напад на Радянський Союз, але такі розмови суворо заборонялися відповідними органами… Вам зрозуміло, які це органи? НКВС… Чекісти… Якщо люди перешіптувалися, то вдома, на кухні, а в комуналках – лише у своїй кімнаті, за зачиненими дверима або у ванній, відкрутивши перед тим кран із водою. Та коли Сталін заговорив… Він звернувся до нас: «Брати і сестри…» Тут усі забули свої образи… Наш дядько сидів у таборі, мамин брат, він був залізничник, старий комуніст. Його заарештували на роботі… Вам зрозуміло – хто? НКВС… Нашого улюбленого дядька, а ми знали, що він ні в чому не винен. Вірили. Він мав нагороди ще з громадянської війни… Але після промови Сталіна мама сказала: «Захистимо Батьківщину, а по тому розберемося». Батьківщину любили всі.
Я побігла відразу до військкомату. З ангіною побігла, у мене ще й температура не впала. Але я не змогла чекати…»
Олена Антонівна Кудіна,
рядова, шофер
«У нашої матері не було синів… Ростила п’ятьох дочок. Оголосили: «Війна!» У мене був чудовий музикальний слух. Мріяла вступати до консерваторії. Я вирішила, що слух мій згодиться на фронті, я буду зв’язковою.
Евакуювалися до Сталінграда. А коли Сталінград опинився в облозі, добровільно пішли на фронт. Усі разом. Уся сім’я: мама і п’ятеро дочок, а батько тоді вже воював…»
Антоніна Максимівна Князєва,
молодший сержант, зв’язкова
«Єдине бажання мали всі: потрапити на фронт… Страшно? Звісно, страшно… Але все одно… Пішли до військкомату, а нам кажуть: «Підростіть, дівчатка… Ви ще зелені…» Нам по шістнадцять-сімнадцять років. Але я домоглася свого, мене взяли. Ми хотіли з подругою до снайперської школи, а нам сказали: “Будете регулювальницями. Нема коли вас навчати”».
Мама кілька днів вартувала на станції, коли нас повезуть. Побачила, як ми йшли вже до складу, передала мені пиріг, десяток яєць – і зомліла…
Тетяна Юхимівна Семьонова,
сержант, регулювальниця
«Світ ураз перемінився… Я пам’ятаю перші дні… Мама стояла ввечері коло вікна і молилася. Я не знала, що моя мама вірить у Бога. Вона дивилася і дивилася на небо…
Мене мобілізували, я була лікарем. Я їхала з почуття обов’язку. А мій тато був щасливий, що дочка на фронті. Боронить Батьківщину. Тато йшов до військкомату рано-вранці. Він ішов отримувати мій атестат і йшов рано-вранці навмисне, щоб усі в селі бачили, що його дочка на фронті…»
Єфросинія Григорівна Бреус,
капітан, лікарка
«Літо… Останній мирний день… Увечері ми на танцях. Нам по шістнадцять років. Ми ходили ще компанією, проводили разом одного, потім другого. У нас
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.