Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

скла­ли на му­жичі ху­ри; без краю по­тяг­ли­ся во­ни сте­пом до залізниці; а там - залізний кінь пом­чить їх до мо­ря, а мо­ре підхо­пить на свої чорні реб­ра - і по­не­се по всьому ве­ли­ко­му світу, по всій ши­рокій землі, ки­нув­ши до­ма стілько, скілько тре­ба, щоб не поз­ди­ха­ли з го­ло­ду ро­бочі ру­ки… Доб­ро пішло по світу, а гроші до па­на… І гу­дуть йо­го па­ла­ти се­ред сто­лиці бенке­тами, гра­ють ог­ня­ми, бли­щать зо­ло­том. А тут, се­ред по­ля, скиг­лить го­лод­ний люд свою го­лод­ну пісню… Сте­леться во­на вітром на змо­че­них йо­го по­том ла­нах, а сон­це їх золо­тить своїм яс­ним світом… Що йо­му до то­го, хто пла­че, хто ска­че? Во­но всім од­на­ко­во світить, усім од­на­ко­во гріє…

І темніє світ у Пет­ро­вих очах, - зас­ти­лає йо­го важ­ка ту­га.

Ось бов­ваніє за­вод. Ви­со­чен­ний ди­мар ви­ки­дає клуб­ки чор­но­го ди­му.

- Що то? - пи­та Пет­ро.

- Винниця.

- Чия?

- Грапова. Жид ку­ре.

- А то чий па­лац?

- Грапів. Німець жи­ве…

А то на пригірку чиї чорніють ха­ти з кри­ви­ми вер­ха­ми, дірча­ви­ми осе­ля­ми, об­биті до­щем, обш­пу­го­вані не­го­дою?" - ду­має сам собі Пет­ро.

- Торкай, тор­кай ко­ней! - ка­же він, од­вер­та­ючи своє ли­це від то­го…

Коні пом­ча­лись; дзво­ник залізним язи­ком ви­би­ва йо­му зич­ну, го­лод­ну пісню… І гу­де та пісня увесь шлях, усю ве­ли­ку до­ро­гу, аж до рідно­го до­му. Там стріва­ють йо­го рі­дний батько і ма­ти. Пос­таріли обоє, згор­би­ли­ся.

Не старіє тілько радість в їх серці: батько радіє своїм си­ном; ма­ти не на­ди­виться на сво­го со­ко­ла.

- А ку­ди, си­ну, те­пер?

- Туди, ку­ди й усі. До універ­си­те­ту, у Київ.

- Тепер, си­ну, не­без­пеш­но по тих не­вер­си­те­тах, - ка­же ма­ти: - га­ня­ють ва­шо­го бра­та; ка­жуть: з уче­них все ли­хо встає…

- Петро не той, ста­ра, - пе­ре­би­ває батько, - він не ста­не з та­ки­ми як­ша­ти­ся!

У Пет­ра дух за­хо­пи­ло у гру­дях. Шко­да йо­му рідно­го бать­ка й ма­тері, що зрос­ли в інших ус­та­но­вах, ви­ко­ха­ли­ся на інших зви­ча­ях… "Что мне й те­бе, жено?" - вчу­вається йо­му - і но­ситься пе­ред йо­го очи­ма свя­тий об­раз свя­то­го чолові­ка.

- Чи знаєш, си­ну, Шестірно­го? - пи­тає ма­ти.- Ви з ним хоч і не ра­зом ішли, та ти б по­ви­нен йо­го пам'ята­ти.

- А що він?

- У сто­лиці вчиться. Че­рез рік, ка­жуть, ве­ли­ким па­ном бу­де…

- А Жук де? - пи­та Пет­ро.

- То - про­па­щий, си­ну! - без­надійно відка­за­ла ма­ти.

- Як са­ме?

- Так. Зманд­ру­вав ку­дись. На за­робітки пішов - чи що; ті­лько як пішов - то й слух за йо­го за­пав. Бідна ма­ти ча­сом до нас прий­де; роз­пи­тує за те­бе - і пла­че-пла­че, розказую­чи ­за сво­го. "Чи йо­му не­доб­ре до­ма жи­ло­ся? чи він у чо­му не­дос­та­чу терпів?.. Ніт же, узяв у го­ло­ву: на за­робітки піду! І пішов, і скрив­ся мій сокіл, і не­ма від йо­го ні вістки, ні чу­тки!" Та так пла­че, так пла­че, сер­деш­на ма­ти!..

Канікули не за­ба­ри­ли­ся пробігти. Пет­ро зно­ву в до­розі… Ви­ря­жав йо­го батько, нас­тав­ля­ючи; ви­ря­жа­ла ма­ти, на­ка­зу­ючи, щоб стеріг се­бе, не да­вав­ся у ру­ки ли­хим лю­дям, ко­трих те­пер стілько роз­ве­ло­ся, що хотять в дос­та­чах усіх порівня­ти, - зріка­ються сво­го доб­ра, сво­го ро­ду і йдуть на не­ми­ну­чу по­гибіль. "То - лихі лю­ди!" - ка­же ма­ти. А сер­це Пет­ро­ве бо­лить ра­зом з ма­тернім сер­цем… йо­му вчуває­ться пісня го­лод­но­го лю­ду; йо­му вви­жа­ються їх не­дос­тачі, чорні ко­ряві ру­ки, по­пе­че­не об­лич­чя, їх не­че­сані куст­раті го­ло­ви… Ось ціла вер­веч­ка їх, з за­су­ка­ни­ми по лікоть ру­ка­ва­ми, з пе­рег­ну­ти­ми спи­на­ми, во­ру­шаться по жовтій ниві… як крюк жу­равлів, ти­хо-по­ма­лу су­нуть во­ни упе­ред та впе­ред, ко­ли­шу­чись-хи­та­ючись; по­пе­ред їх - стіна жи­та; по­за­ду, - як по­би­те військо, сно­пи ле­жать ря­да­ми… Кланяю­ться довгі стеблі до­до­лу, ля­га­ють під їх зуб­ча­ти­ми сер­па­ми… Сон­це стоїть над го­ло­вою; пе­че, а не гріє… Біжить піт з женців, за­ли­ває очі, ка­пає з но­са, мов з лійки. А во­ни все ко­ли­шуться, все по­су­ва­ються далі та далі… Ось підве­ла­ся од­на мо­ло­ди­ця у чорній дерзі, підпе­ре­за­на чер­во­ною край­кою. Ухо­пи­ла­ся во­на від нес­тям­ки ру­ка­ми за спи­ну і, оха­ючи, роз­ги­нається.

- Боже по­мо­жи! - обізвав­ся Пет­ро з во­за.

- Спасибі.

- Своє жне­те?

- Ні, панське.

- Аз яко­го?

- З де­ся­то­го…

Машталір зу­пи­няв ко­ней, да­ючи во­лю па­ни­чеві побала­кати.

- Поганяй! по­га­няй швид­ше!- ка­же Пет­ро. Коні рво­ну­ли; ку­ря­ва зня­ла­ся - і вид­но тілько бу­ло, що мо­ло­ди­ця зно­ву схи­ли­ла­ся - і зно­ву за­ко­ли­ха­ла­ся її пос­тать. Далі ку­ря­ва усе зак­ри­ла. "Лихі, лихі лю­ди", - ду­мається Пет­рові, а сер­це йо­го ще­мить-боліє. Ок­ри­ває йо­го важ­ка ту­га; об­гор­та­ють го­лову чорні дум­ки; а пе­ред очи­ма - з од­но­го бо­ку ма­ти шеп­че: "лихі лю­ди!", а з дру­го­го-во­ни-лихі, і вка­зу­ють йо­му на тілько що ми­ну­ле по­ле. "Ди­вись, ди­вись!"- мов ка­жуть їх по­нурі очі… Пет­ро і без то­го ба­чить… “0й, ма­ти, ма­ти! ти ж учиш лю­би­ти!" - шеп­че Пет­ро… Ви­ри­вається з йо­го душі крик жур­би, ле­мент го­ря і рос­те, рос­те у йо­го серці, окри­ває дум­ка­ми го­ло­ву, ширить-прос­то­рить пе­ред очи­ма знайом­е по­ле, пе­рег­ну­тих лю­дей…

Скільки раз по зе­леній весні Ба­чиш вас по до­ли­нах роз­логих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту го­лод­ну мо­лит­ву до бо­га?!- шеп­чуть га­рячі ус­та Пет­рові.

І те­пер, тілько вий­ди на шлях, Хов­раш­ки мов, розкину­лись лю­ди По безк­раїх роз­ло­гих сте­пах, І їх пісня ту­гу мою бу­де… Та ту­га з їх сльоза­ми зрос­ла, У нужді та не­волі коха­лась, Че­рез те і важ­кая безмірно та­ка, І, як степ той, ши­рока, безк­рая!

Далі… Далі… сте­пи ши­рокі; мо­ги­ли ви­сокі; се­ла з дрібною дітво­рою, що в од­них со­роч­ках, поб­рав­шись за ру­ки, га­няє по ву­ли­цях, бо­си­ми но­га­ми слід пи­ше, ма­ли­ми ру­ка­ми підки­дає пил уго­ру і криє се­бе, мов за­по­ною, від ці­кавих очей… Німі ху­то­ри між го­ра­ми, покій кот­рих сторо­жать зе­лені вер­би, пос­хи­ляв­ши свої віти над ста­ва­ми… Го­ро­ди курні, не­чисті, з тис­ком жидо­ви, що, як чер­ва та, ки­шать се­ред ба­за­ру, се­ред міста, виг­ля­да­ючи з крам­ниць, з шинків… І зно­ву по­ле, і зно­ву пе­рег­нуті лю­ди, мо­ги­ли, ху­тори, се­ла, го­ро­ди, і нуд­на та кур­на до­ро­га… Далі… далі… Ось за­синіла на не­боск­лоні поп­ру­га. Чи ліс то, чи го­ри? Ось блис­ну­ла зо­ло­та ба­ня з церк­ви, за­зе­леніла її покрівля; забіліли бо­ки… Цілий ряд па­лат, бу­динків, мов низ­ка білих зубів, вис­та­ви­ли­ся на горі… Київ, Київ!.. Ти­хий, мов під­земний гомін, ра­зом із за­бо­ями дзвонів до­но­ситься до йо­го ву­ха… Де ж Дніпро? Ось і він - синій, аж чор­ний, мов шку­ра ве­лет­ця-змія, піднімає свою гре­бе­няс­ту спи­ну, роз­димає пок­ру­чені бо­ки і з ре­вом та гу­ком стри­бає на глиня­ний бе­рег: дум­ка-то зби­ти з ніг німу ве­ли­чез­ну го­ру!.. І сер­ди­тий! лю­ту­ючи від нев­дачі, ко­тить на­зад свою піня­ву хви­лю… Далі… швид­ше! ква­ти­ря на кінці Києва…