Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

там, во­на не заміти­ла, як Са­ва всту­пив у ха­ту і, ста­нув­ши в куті під піччю, слідив за нею мовч­ки напівглум­ли­во, напівзчу­до­ва­но. Він був ви­со­кий рос­том, ви­щий від сво­го бра­та, але ніжно збу­до­ва­ний, як ма­ти. З ли­ця по­до­бав та­кож на неї і був би гар­ний, ко­ли б не йо­го бе­зус­тан­но заб­лу­ка­ний пог­ляд, що мав у собі щось зим­но­го [30] й не­су­покійно­го. З йо­го ніжно­го, май­же ди­ти­ня­чо­го об­лич­чя вра­жав йо­го пог­ляд прик­ро і відтру­чу­вав від се­бе. Очей сих не наслідив він ані від та­та, ані від ма­ми. Ко­ли очі Івоніки бу­ли дзер­ка­лом са­мої доб­ро­ти сер­ця й чес­но­ти, пог­ляд у Марійки м'який, зви­чай­но гли­бо­кий і за­жу­ре­ний, в усміху нес­ка­зан­но лагідний і гар­ний, то йо­го очі, ве­ликі й сиві, [31] не ма­ли нічо­го спільно­го з йо­го ди­ти­ня­чо-мо­ло­дим об­лич­чям. Зви­чай­но не­на­че гой­да­ли­ся по землі, ко­ли­са­ли­ся від од­но­го пред­ме­та до дру­го­го, од­нак ко­ли звер­ну­ли­ся раз на що і при­ку­ва­ли­ся на хвильку до чо­го, по­ча­ли ми­готіти в хо­лод­но­му, мов сталь, блис­ку й у тім блис­ку роз­хо­ди­ли­ся. Стра­ха­ли імен­но, ко­ли хотіли щось до­ба­чи­ти. Оче­вид­но, зміна і гра йо­го очей бу­ла несвідо­ма, та то­му не мен­ше важ­ка… Хо­лод­ним, мов ніж, зим­ним блис­ком, що пос­те­пен­но зма­гав­ся, відпи­хав від се­бе, і тре­ба бу­ло усміху йо­го мо­ло­дих ніжних уст, щоб при­ва­би­ти ду­шу до се­бе.

- Мамо! - пе­ре­бив на­раз ти­ши­ну дзвінким го­ло­сом- Чи ве­че­ря ще не го­то­ва?

Вона про­ки­ну­ла­ся ляк­ли­во й ог­ля­ну­ла­ся.

- Ай, най те­бе там! - клик­ну­ла з ви­со­ко змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не­на­чеб відчу­ла рап­том сильний фізич­ний біль.- Як же ти ме­не пе­ре­пу­див! - І не­мов розд­раз­не­на тим, тяг­ну­ла дальше: - Та вже ве­чері хо­четься? А чо­му ж ти вер­нув так ско­ро з бур­дея? На­поїв ху­до­бу? Ти мав там сидіти, до­ки та­то не прий­де та до­ки Ми­хай­ло сам ту­ди на ніч не піде!

- Так! І го­ло­ден? - спи­тав він.

- Чи я для них бор­ше ва­рю, як во­ни пе­ре­сид­жу­ють у бур­дею! Всім в одній порі ва­рю.

- Як я го­ло­ден, то їх то не бо­лить.

- А де ти був досі? Хіба ж усе там у бур­дею? - спи­та­ла їдко.

- Жаль вам, що ви не бу­ли там, де я хо­див? - відповів глум­ли­во і сто­яв, мов струн­кий дуб, пе­ред нею і кра­яв сер­це хо­лод­ним блис­ком очей.

- Бог би те­бе ска­рав, Са­во! Мені з жу­ри чор­но пе­ред очи­ма, а ти ще при­хо­диш і їси моє сер­це!

- Ей, чи то я їм ва­ше сер­це? Мо­же, я й то­му ви­нен, що ви пла­че­те? Мо­же, ви за мною пла­че­те? Не плач­те за мною, бо я ва­ших сліз не потрібую. Навіть як ум­ру, не потрібуєте за мною пла­ка­ти!

- Саво! - крик­ну­ла во­на з жа­хом.

- Мовчіть! - ска­зав по­ну­ро й сам за­мовк. Глядів на зем­лю, не­на­че шу­кав на ній кулі, що пе­ребігла з од­но­го місця на дру­ге, та схи­лив мо­ло­де, зви­чай­но бліда­ве ли­це, що стемніло із гніву, який так рап­то­во нап­лив йо­му до сер­ця.

- Мовчати, ка­жеш ти! - ска­за­ла во­на й усміхну­ла­ся гірко.- Ко­ли я ме­жи людьми чую, як про те­бе го­во­рять, я й так му­шу мов­ча­ти, си­ну мій! - тяг­ну­ла по­волі нес­ка­зан­но гірким го­ло­сом.- Навіть не мо­жу пе­ред ни­ми по­жаліти­ся, бо мені со­ром­но. І мені так со­ром­но, що з со­ро­му не раз у зем­лю за­па­лась би, що мій син виб­рав собі дівчи­ну, яка со­ро­му не має, доньку чо­ловіка, що сидів у криміналі, що сла­виться злодієм на ціле се­ло й що твой­ого та­та хотів до криміна­лу уп­ха­ти, а те­пер, де мо­же, без­чес­тить. Йо­го донька та­ка, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Сти­дай­ся, Са­во! - сміяла­ся зне­важ­ли­вим, гірким сміхом, а відтак утер­ла сльози з очей.

Він сто­яв, як пер­ше, не змінив­ши ні по­зи, ні ру­ху, з по­хи­ле­ною го­ло­вою і не­постійним пог­ля­дом, та слідив за всіма її ру­ха­ми і кро­ка­ми. Він лю­бив свою матір, здається, лю­бив її більше, як та­та і бра­та, але бу­ва­ли хвилі, в яких не­на­видів її, так як те­пер, з цілої душі своєї, ко­ли наріка­ла на Рахіру і прис­ка­ла зне­ва­гою, як трійлом. [32]

- І то­му ви пла­ка­ли? - спи­тав він по­волі з по­ра­же­ним глу­мом.

Вона гля­ну­ла на нього, а відтак обізва­ла­ся:

- Ні, ти не вар­тий то­го, аби я за то­бою пла­ка­ла! Я пла­чу, що Ми­хай­ло піде во­се­ни в рек­ру­ти!

Він підняв бро­ви ви­со­ко вго­ру і спи­тав цілком зим­но й спокійно:

- Тому?… Ну, то плач­те, здо­рові, дальше! Я га­дав, що маєте вже ку­ле­шу го­то­ву, а ви за­во­ди­те, як по вмер­лих. Як так, то я мо­жу собі знов іти…

- Іди, іди, звідки прий­шов!

- Я йду, звідки прий­шов,- скипів він,- аби-сьте зна­ли! Аби-сьте та­ки зна­ли! - І очі йо­го за­ми­готіли зим­ним блис­ком.

- Іди! - клик­ну­ла во­на, ви­бу­ха­ючи гнівом та підняв­ши грізно ру­ку вго­ру.- Як­би ти сьогодні йшов до жовнірів, я би бо­гу дя­ку­ва­ла! Як ти смієшся зі сліз ма­ми­них, то не­хай со­ба­ки пла­чуть за то­бою, а ко­ли тобі сло­ва ма­ми й та­та бай­дужі, то не­хай тобі во­ро­ги твої ра­дять. Іди з моїх очей, за­би­рай­ся!

Він відвер­нув­ся і вий­шов повільним кро­ком надвір. Тут пос­то­яв хвильку, відди­ха­ючи сильніше з рап­то­во­го зво­ру­шен­ня. На­ду­му­вав­ся, але не пішов за­раз ту­ди на­зад, звідки прий­шов. Зай­шов упе­ред ти­хо до стайні, де сто­яла од­на дійна ко­ро­ва, і по­чав там пе­ре­шу­ку­ва­ти. Шни­ряв за яй­ця­ми. Ко­ли по­ви­би­рав їх з гнізда, вер­нув­ся ще в кур­ник, узяв пер­шу кур­ку, що сиділа скраю під ру­кою на бан­тах, і ви­су­нув­ся без­ше­лес­не на подвір'я. Аж відтак пішов ту­ди, «звідки прий­шов»…

ІІ

Марійка ос­та­ла­ся знов са­ма. Не пла­ка­ла вже більше. Сце­на із Са­вою прог­на­ла м'які сльози від неї. Нес­ка­зан­но гірке по­чут­тя оту­ма­нен­ня за­па­ну­ва­ло нею і скри­ви­ло болісно її ус­та.

Чому був Са­ва та­кий ли­хий? Чо­му був та­кий ли­хий, ко­ли ди­ти­ною був та­кий доб­рий і щи­рий, та­кий, як Ми­хай­ло?

Чи не пра­цю­ва­ла во­на для обох, відко­ли світ по­ба­чи­ли, чи не жи­ла ли­ше для них? Чим скрив­ди­ла йо­го? Не го­ду­ва­ла їх од­на­ко­во, не уби­ра­ла? Як ма­лим, так те­пер ве­ли­ким зми­ва­ла влас­ни­ми ру­ка­ми їх во­лос­ся і білля; цілою ду­шею ра­да бу­ла видіти їх доб­ри­ми ґазда­ми, що­би лю­ди ша­ну­ва­ли їх у селі, що­би ша­ну­вав їх світ. А од­нак… ко­ли Ми­хай­ло вже змал­ку ви­чи­ту­вав їм їх во­лю з очей, за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва, мов до­рос­лий, пра­цю­вав, га­ру­вав, [33] був притім доб­рим та лагідним, мов шовк, Са­ва був ліни­вий і впер­тий, твер­дий, мов камінь, у роті мав на кож­ну хви­лю пов­но ли­хих