Читати книгу - "Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст"

Отож чоловік-собака отримав завдання. Він дуже обережно торкнувся пірцем її щоки, і тоді всі побачили, як її очі наповнилися слізьми.

Це сталося вперше.

— Вона вже не співає гнівних пісень, — промовив наостанок Паскаль.

Усі зааплодували. Чоловік-собака гладив ніжно й обережно. Пінон сидів на східцях, Марія плакала від зворушення, чоловік-собака сидів поруч з ними, над Тихим океаном сходило сонце — нарешті вони знову возз’єдналися.

Січень, сипле сніжок.

К. та його дружина давно не давалися чути. Жодного листа. Здається, вони вважають, що життя і смерть нероздільні. На цю мить вони мені осоружні.

Виразно бачу перед собою хлопчика: він сидить на ліжку, обгорнувши голову простирадлом, весь поринув у свій нестерпний сором. І ось йому кладуть у руку морозиво, холодне, мов шматочок криги. Ложку, тарілку.

Він скидає простирадло, схиляється і їсть.

Іноді з цього згасання все ж можна видобути слова; він забувається, говорить легко, майже бадьоро. Одного разу завів розмову про свого брата. За п’ять років до хлопчикової появи на світ його мати народила сина, який помер через тиждень після народження. Немовля встигли похрестити й наректи Христіаном, а тоді поховали. Тепер хлопчик з маніакальною наполегливістю повторював щось таке, що я спершу потрактував як жарт, хоч і не зовсім. Мовби це він помер, а немовля, яке народилося на п’ять років пізніше, — його брат. Здавалося, він метафоричними засобами, однак з відчайдушною переконаністю шукав підтвердження тому, що сам мертвий, що він не існує, що він деінде, а його брат живий.

Траплялися й інші подібні образи, виринали раптово, майже довільно. Він міг сказати, що його звуть Пінч і в 1945 році його катували росіяни. Та постійний посил звучав так: я не тут, це не я.

Я не тут.

Останні півроку, до того, як йому таки вдалося накласти на себе руки, його мовби оточували рухомі картинки або життя, які наче існували поза ним. Він перебував в усіх цих картинках — насправді лише там і перебував. Одні картинки йому подобалися. Інші він ненавидів.

Але відчував абсолютну потребу заперечувати серединне. Там, під простирадлом, ховався лише непогамовний страх.

Ліпше єднання з проклятими.

У щоденнику вирвана з контексту фраза: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої» (Джуліана Пастрана).

Джуліана Пастрана — відома жінка-потвора, яка в останні роки ХІХ століття гастролювала всією Європою. Вона була дуже маленька на зріст, з пропорційно сформованим тілом, всуціль порослим густим волоссям. Голова гротескно спотворена, з грубими рисами обличчя, схожа на мавпячу, з широкими викоченими губами й великим м’ясистим носом, як у горили. Волосся вкривало й майже все обличчя. Вона спілкувалася англійською, французькою і німецькою, під час вистав грала на фортепіано короткі менуети.

Карлиця одружилася у двадцятисемирічному віці зі своїм імпресаріо й керівником турне; їх єднало шалене кохання, коли ж вона через рік після одруження дізналася, що вагітна, її щастя не мало меж.

Вона народила дитину, але через два тижні після пологів померли і жінка, і немовля, з невідомих нині причин. В останній тиждень вона знала, що помре, сказала комусь: «Я помираю щасливою, бо я — єдина людина, яка знає, що її любили заради неї самої». «Заради неї самої», вочевидь, малося на увазі — попри зовнішність.

Після смерті матері й дитяти її чоловік звелів забальзамувати їхні тіла. Десятки років він їздив світом, демонструючи публіці дружину й донечку; вони стояли в скляній вітрині. Потім та вітрина надовго пропала, але в 1960-х роках її знайшли на горищі одного будинку в Осло.

Увагу привертала дитина, дуже доладно сформована, чудова дівчинка без сліду потворності. Бальзамування обох тіл проведено з надзвичайною турботливістю, аж виникає спокуса сказати — з любов’ю. Джуліана у вишуканій сукні, короткій, щоб показати ноги, з двома кокардами у волоссі.

Вона померла щасливою. Чи помітно це досі? Можливо. Та іноді не варто надто багато запитувати про любов.

Пінон: одного разу він сказав, що в нього народилася дитина, якої йому, Пінонові, так і не пощастило побачити.

Він сказав про це Гелен Портич в один з останніх місяців свого життя; Марія тоді лежала з заплющеними очима й удавала, що спить. Видно було, як посіпуються повіки, ніби вона все чує або розуміє.

Ніякого натяку на те, хто мати. Я не раз писав і запитував. Жодної відповіді.

«Посіпування повік». Але ж вона пробачила йому раз і назавжди? Хоча їй і досі могло бути боляче.

Ні, пам’ять мені зрадила. «Ліпше з тими, хто засуджений, ніж із тими, хто виправданий».

Цю історію я вперше почув на початку 70-х років у Лос-Анджелесі від однієї юної студентки на ім’я Кетрін. Її бабусю звали Гелен Портич.

Вона мені більше не пише. Я навіть не знаю, чи вона ще жива. І все ж вона повинна була б відповісти на запитання про дитину.

Можливо, Гелен не хоче, щоб хтось ліз у душу Пінона. Є одна історія, на яку міститься натяк у її першому листі. Йдеться про те, що сталося після смерті Пінона.

Коли все скінчилося, вона добула нічне чергування і пішла додому, проспала майже добу, бо, попри все, пережила величезне потрясіння. Повернувшись на роботу в лікарню Оранж Каунті, поцікавилась, як вчинили з тілом.

Спершу ніхто не міг — або ж не хотів — зізнаватися. Її потроху почав охоплювати страх, а може, гнів. Спершу вона просила показати тіло, потім вимагала, зрештою, розкричалася. Вона геть втратила самовладання, сама не знала чому. Можливо, через страх.

Тоді керівництво лікарні, дуже неприязно, все ж дозволило їй оглянути тіло. Довго блукаючи коридорами, Гелен таки знайшла зал моргу, де зберігалося тіло Пінона. Вона побачила на столі Паскаля і його дружину Марію.

Але то було не тіло, а лише голова. У Пінона відрізали голову й поклали на пласку тацю. Наміри патолого­анатомів не викликали сумнівів: голова призначалася для наукових дослідів, наприклад, для демонстрації студентам. Навіть після смерті Пінон з дружиною були виставлені напоказ. Тепер уже нащадкам.

Гелен Портич осіла на стілець і відчула — як написала в листі — «неймовірний смуток». Потім її охопив гнів. Вона пішла до керівництва клініки й нагадала, що вона майже рік особисто доглядала Пінона, багато чим доклалася до його долі й не допустить його приниження після смерті. Якщо Пінона та