Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Ерван удав, ніби погоджується, бо саме цієї миті подумки пішов у підпілля. Мусив нишком виїхати. Але до кого звернутися? Йому вже бракувало Старого.

Понтуазо тим часом по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Вибачай, — він говорив уже спокійніше, — сьогодні просто жах якийсь коїться. Ті хріни собачі, шо правлять мені за солдатів, приносять самі проблеми. А коли я к’жу «хріни собачі», я саме це й маю на увазі, бо через цих йолопів у мене вже більше десяти скарг на зґвалтування! І, наче цього лайна недостатньо, ще жменька їх згоріла в лікарні під час учорашньої пожежі. — Він відчинив двері, але перекрив прохід рукою. — Твій батько т’бі шось казав про Нсеко?

— Не багато.

— Шо ти про це знаєш?

— Його вбили, так?

— Йому вирізали серце. Клянуся т’бі, у ційво країні не нудьгуватимеш. Нсеко був начальником «Coltano», контори твого батька. Ти про це знав?

— Мене ця історія не обходить. Пробач. Адже ведеться розслідування?

Понтуазо похмуро, коротко зареготав.

— Цим займається НПК. Національна поліція Конґо. Іншими словами, ніхто. А з генералом Мумбанзою ти знайомий?

Здавалося, ніби згадки про всю цю ватагу змушують командувача по-справжньому страждати.

— Я нікого не знаю в Лубумбаші.

— Самі виродки… — крізь зуби просичав канадець. — Ти знаєш, шо твій батько перевозив у своєму «Антонові»?

— Техніку, мабуть. Для дослідження родовищ.

— А про зброю він нічого не казав?

За спиною в Ервана досі був наплічник, який зранку дав йому Ґреґуар. 9-міліметровий «Glock» раптом здався багатотонним.

— Мій батько не цікавиться таким бізнесом, — сухо відповів він.

— У нас вкрали рушниці, пістолети, — Понтуазо мовби й не чув його.

Геть із цього кабінету. Скористатися сутінками й обміркувати решту варіантів. Але командувач не випускав за поріг.

— Якшо тобі запропонують гвинтівку чи шось таке, ти мене попередиш. Це ясно?

— Цілком.

Командувач нарешті відступив з порогу й уже зовсім пом’якшав:

— Шо робиш сьогодні ввечері? Можна було б випити чо’сь холодненького.

— Я… Мабуть… Просто я виснажений і…

— Ти в ‘кому готелі оселився?

— «Grand Karavia».

— Уночі на мене чекає літак, але я спробую забігти. Нам із тобою ще треба побалакати.

— Це що за херня?

Навіть уночі, ще до приземлення, Морван міг констатувати, що жодних робіт не було. Ані натяку на просування в савану. Жодного сліду вирубування лісу чи розкопів на видноколі. Чорт забирай.

Коли «Антонов» сяк-так приземлився на посадковій смузі, освітленій гасовими ліхтарями, Морван вибіг із салону мов навіжений, розштовхуючи африканців з їхніми коробками — більше не міг зносити присутності цих людей.

— Може, поясниш мені все? — заволав він до білого, який чекав біля підніжжя трапу.

— Виникли проблеми.

— Та що ти кажеш!

Жако сягав його плеча — та й те, якби став навшпиньки. На ньому було поло «Lacoste» із портретом Мобуту замість крокодильчика. Конголезький гумор. Він дістав руки з кишень гігантських шортів і кивнув туди, де вздовж смуги стояли екскаватори:

— У нас вкрали пальне.

— Хто?

— Точно не відомо. Можливо, май-май.

Жоден загін ополченців не мав транспорту, але тут усе працювало на бензині, включно з електрикою.

— Коли це було?

— Десь два тижні тому.

— А Крос та інші?

— Вони вже давно на шахтах. Там від них більше користі.

Морван погодився: коли в тебе крадуть пальне, то одне, й зовсім інше — якщо вийдуть з-під контролю родовища. Крос, військовий старої школи, раніше служив у Збройних силах Заїру: на нього можна було розраховувати.

— Я відіслав обладнання два місяці тому, — Ґреґуар махнув у бік темної савани. — А ви ще не починали?

— Мусили відкласти.

— І чим звідтоді займаєтеся?

— Чекаємо на тебе. Голіруч вирубуємо ліс під дорогу.

Морван махнув Мішелю, щоб той починав розвантаження. Вибору не було: «Антонов» не залишиться на землі більш ніж двадцять хвилин. Пасажири, пістряві примари, навантажені своїми лантухами, тягли за собою сухоребру худобу. Невідомо звідки взявся цілий натовп зустрічальників. Поцілунки. Вибухи сміху. Кози й свині долучили до загальних веселощів свої мекання і вереск.

— Чому не зателефонував?

— Телефон вони теж забрали. — Жако сплюнув. — І бабки. Я встиг лише відіслати тобі мейл з мобільного.

«Усе гаразд…», — пригадав Морван. Жако не втратив почуття гумору. А ще — інстинкту самозбереження: якби він написав правду, Старий не приїхав би.

— Жертви? — Морван мовби щойно згадав: у цьому лайні замішані й люди.

— Жодних.

Ніч, сповнена пахощів, вологи, чуттєвості, тиснула кількатонним тягарем. Морвану не обов’язково було роздивлятися навколо: він і так усе знав. Дерева, ліани, чагарники, налиті водою і смертю. Ні дороги, ні села, ні найменшої будівлі.

— Ти хоч пального привіз? — занепокоївся Жако.

Морван кивнув.

— Тоді від завтра зможемо взятися до роботи.

Почулося жахливе скреготіння: відчинявся задній люк багажного відділення. Загули двигуни. Сталевим пандусом поволі з’їхали вантажівки й легковики. Ці машини так і застрягнуть тут, непотрібні, безглузді. Він сам відчував, що приїхав абсолютно марно. Бідолашний білий дурень з тоннами залізяччя за спиною, загнаний у бозна-яку діру.

Жако не вгавав:

— За тиждень шлях дотягнемо до родовищ.

Африканський синдром: бельгієць просто перейшов від недолугих виправдань до абсурдних обіцянок. Морван усміхнувся. Підіграй йому. Вдай, ніби віриш. Навколо галасували ті, хто нарешті дочекався зустрічей. Новоприбулі знали, що потрапили до пекла. Їхнє село зруйнували, сім’ї вбили, і на них самих, можливо, чекала та сама доля