Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Хлопи тільки перелякано зітхнули.

— А отой вже кавалер, — гайдук показав на Бертрана Дантеза, — з нації жорстоких скитів, що після смерті ворогів з голів трупних п’ють мед, немов з чарок чи кубків-розтруханів. Тому і велика в них любов до всіляких п’янких напоїв. Якби не вона, вони б легко весь світ перемогли, бо дуже ж вони відважні, і не тільки Скитію, але ж і Королівство Польське завоювали, і вже до Землі Пшемиської, до самих ваших халуп дійшли!

Дантез підморгнув рейтарам. Як по команді всі вони крикнули, рикнули страшним голосом, викривилися в страшних гримасах, почали гавкати, ричати і вити, скалячи зуби, лупаючи очима, висовуючи язики.

Селяни розбіглися в сторони, ніби групка куріпок, гублячи лапті, кошики та козуби. На сходах залишився лише розвеселений до розпуки гайдук і… ще один чоловік, одітий в короткий, жовтуватий вамс[28] з мереживними манжетами та закинуту на ліве плече пелерину. Бертран глянув на нього, і сміх завмер у нього у горлянці. Француз скочив до решітки, стиснувши пальці на залізних прутах.

— Регнард, — шалено просичав він, але ж і з надією у голосі. — Ти повернувся!

Незнайомий блиснув в посмішці довгими, жовтими зубами.

— Прийшов, щоб на дурня подивитися, кавалере.

— Регнард! — видихнув Дантез. — Благаю тебе! Признайся до усього. Розкажи, що сталося біля карети… Бо не можеш же ти… Заклинаю тебе в ім’я твого гонору, піди до старости! Щоб у нього визнати правду!

— Ага, ще й наробив у рейтузи, коли мене стануть вішати? У мене, мил’с’дар Дантезе, дуже вже делікатна шия, і ще я не люблю протягів. Тому честь репрезентації мене в такій важливій події, як завтрашня страта, залишаю виключно тобі, мій ти пане-кавалере, без скази на сумлінні.

— Це ти повинен знаходитися на моєму місці! Це ти винен в усьому! Заклинаю тебе в ім’я честі та гонору…

— Мій гонор — то купа лайна, мій ти кавалере. Воно спливе з мене сьогодні ж вечором, коли у борделеві Аппіані буду купатися з курвами. А коли вже буду спати в обіймах метреси, тобі на погибель покаркають круки та гайворони.

— Після тієї зради, якої ти допустив, годен лише смерті, Регнарде. І будь ти проклятий!

— Якби не був ти дурнем, Дантезе, сьогодні ввечері ми б разом веселилися у Аппіані. Але ж ти дозволив понести честі. І знову ти хотів виправляти світ, сам — проти усіх. А світ, мій чесний Бертране, то є стік, гній та лайно, в якім на поверхню випливає лише найгірше стерво.

— Таке як ти! — скрикнув Дантез. — Щоб тебе черви поїли ще за життя. Курвин ти син! Клятвопреступник!

— О, щоразу краще, — розсміявся незнайомий. — Воістину, як бачу, ти дуже тямущий. Шкода тільки, що наука до тебе приходить дещо запізно. Чи треба щось передати комусь від тебе?

Дантез не відповідав. Він відвернувся, відійшов, кинувся на солом’яний барліг. Позаду себе він чув холодний, знущальний сміх Регнарда. А потім тільки стукіт чобіт на кам’яній долівці, який швидко віддалявся.

Його було зраджено і запродано на смерть! І подумати тільки, якби не був він такий упертий, якби не втручався до всієї цієї справи, або ж просто пішов, то не сидів би зараз у льосі. Ну так, напевне б його оскаржили, його б переслідували, але ж він міг би отримати від судьби якийсь шанс на гідне життя. Він міг втекти до війська під гетьманську юрисдикцію. Міг би дістати охоронного листа, salvum conductum від короля, чи викупити себе, а з часом і спокутувати провину. В тій країні, що надала йому гостину, катівські заліза та диби іржавіли по міських вежах, а тюрми стояли пустими. Але ж його схопили на гарячому, in recenti, під час нападу та розбою на великому шляхові. А це все означало вже шибеницю та смерть. Якби ж то у нього були багаті захисники… Якби були якісь приятелі, родина, тоді, можливо, і вдалося б уникнути мотузка. На жаль, Дантез був сам, як палець у дірявому чоботі.

А найгірше з усього, що так насправді він не був винній у тому, в чому його звинувачували! Вся справа була помилкою, страшною інтригою, якої він сам не був у стані зрозуміти. Якби він утік… Якби ж то він сам не був таким дурнем…

А почалося все два дні тому, на широкій дорозі.

— І мені подали чорну юшку, — сказав Регнард з посірілим обличчям. — Чи то, за польським звичаєм мені відмовили

— А вона? Що сказала на те? — спитав Дантез.

— А що вона мала сказати, коли відразу й зомліла. Слово опікуна — це ж святе. Йому достатньо тільки рукою махнути, і їй відразу ж волосся зголять та до монастиря кларисок потягнуть. І що я тоді зроблю? Монастир захоплю? Браму петардою[29] в повітря висаджу? За таке вже інфамія[30] та анафема. І щоб цього всього було замало, мене б чекало пекло після смерті.

— Моя шпага до твоїх послуг, шевальє Регнард. Послуга за послугу.

Листя в кущах зашелестіло. З-за них винирнув віспуватий рейтар в короткому, рваному колеті, в залихватськи закинутій на ліве плече пелерині та в капелюсі, поля якого були підвернуто як у мушкетерів.

— Їде! — прошипів Кноте, довірений поплічник та товариш по чарці Регнарда де Кюссі. — Ескорту немає, тільки пара форейторів. Півмолитви страху, і дівка твоя, пан Регнард.

— На коней, мил’с’дарі!

Всі швидко схопилися з землі, скочили у сідла. Вивалилися з лісу на гостинець. Робилося темно. За собою вони мали червону луну заходу, а прямо перед собою — темний бір; пустий тракт, що йшов до недалекого броду на Сані. У них за спинами великий старий вітряк розкладав до неба культі пощерблених кривих крил.

Повіз вони побачили відразу ж. То була велика гданська карета, прикрашена кистями та срібними цвяхами; вікна були затягнуті фіранками. Шість сивих цугових коней, прикрашених китицями та косами