Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

— У цьому теж треба розібратися та встановити коло причетних осіб як російських, так і закордонних". Їхньою мовою це означало, що процес приховування злочину продовжиться, а що стосується мене, моїх колег та Олександра Перепиличного — так ми вже в "колі причетних осіб, як російських, так і закордонних".

Через кілька тижнів, сподіваючись закрити цю справу, Медведєв направив свого високопоставленого "силовика" — генпрокурора Юрія Чайку — на зустріч із його швейцарським колегою.

Згодом Генпрокуратура подала два запити щодо Взаємної правової допомоги (ВПД) до Швейцарії на отримання доступу до матеріалів справи[8].

Я бачив багато божевільних вчинків російської влади, але щоб президент Росії та вищий державний радник російської юстиції відкрито і безпосередньо брали участь у заступництві організованої злочинності як у країні, так і за кордоном? Це було за межею.

Але, схоже, що в них нічого не вийшло. Швейцарці на тому етапі не закрили справу та відмовили Чайці у доступі.

Невдача із закриттям справи переносила удар російської влади на Перепиличного.

Для цього поліцейські швиденько приготували нову кримінальну справу, зробивши Олександра її головним фігурантом. Після цього, на початку вересня Андрій Павлов, особистий юрист та радник Дмитра Клюєва, зв'язався із Сашком скайпом. Павлов натякав на можливе вирішення проблем Перепиличного, але для цього нібито треба було переговорити тет-а-тет. Вони домовилися зустрітися в аеропорту Цюриха, оскільки повертатися до Москви Сашкові було небезпечно.

6 вересня Олександр вилетів із Лондона до Цюриха ранковим рейсом. Сашко не був знайомий з Павловим, тому одягнув яскравий піджак помаранчевого кольору, щоб виділятися у натовпі. До появи Павлова він хотів залишити нейтральну зону аеропорту та бути в юрисдикції Швейцарії. Хоча викрадення людини серед білого дня, та ще й в аеропорту Цюриха, річ украй малоймовірна, але береженого Бог береже. Зайнявши вільний столик у кафе "Старбакс" у Терміналі-2, він почав че­кати.

Приблизно 8:30 він отримав повідомлення від Павлова. Той наполягав на зустрічі в зоні вильоту, але Перепиличний був непохитним. Зрештою Павлов здався, і вони знайшли один одного за 20 хвилин. Переговори розпочалися.

Метою Сашка було домогтися закриття кримінальних справ у Росії.

Ланцюг подій, що відбулися після викриття Степанових, не приніс результатів, на які розраховував Перепиличний, коли надавав нам компромат. Швидше навпаки: Степанови стали ще сильнішими, ніж раніше. Павлов був живим доказом цього. Олександр зрозумів, що прорахувався і був готовий до співпраці.

Метою Павлова було схилити його до публічного визнання, що, мовляв, гроші Степанових у "Кредит-Свіссі" не мають жодного стосунку до податкових афер, а є прибутком від законної підприємницької діяльності. Павлов, мабуть, сподівався, що якщо це і не розхитає швейцарську справу, то точно допоможе продовжувати приховувати злочини. За формулою "Ти мені — я тобі": Перепиличний публічно спростовує заяви про Степанових, а у відповідь усі його проблеми у Росії вирішуються.

Підсумком зустрічі, ймовірно, стала згода Олександра підписати таку заяву в міру готовності. На цьому перемовники розлучилися.

Дорогою до Лондона Сашко мав час подумати, і, мабуть, він зрозумів, що пропозиція Павлова тільки погіршить ситуацію. Можливо, його проблеми у Росії зникнуть, але тоді вони виникнуть у Швейцарії. Адже якщо він заявить, що Степанови не отримали грошей від афери з 230 мільйонами доларів, то перетвориться із симпатичного інформатора на пройдисвіта і облудника та стане фігурантом розслідування швейцарської прокуратури разом зі Степановими. Це був вибір із двох лих: кримінальне переслідування в Росії, якщо він не виконає умов Павлова, або кримінальне переслідування у Швейцарії, якщо виконає.

Незабаром Павлов надіслав заяву, але Сашко відмовився її підписувати. Цей крок збив Павлова з пантелику, і він тут же наполіг на повторній зустрічі, цього разу в аеропорту Лондона — "Гітроу".

Розмови на зустрічі не вийшло. Через два тижні шурина Олександра викликали на допит до Слідчого комітету МВС.

Схоже, що й від нього вони не змогли добитися того, що хотіли. 19 листопада Павлов написав Олександру: "Допит вашого співробітника дуже погано пройшов", "Дарма ви так вирішили зробити... Існує реальна можливість, якщо ви не приїдете на допит, підготовки щодо вас звинувачення в "черговому" режимі, аби мати можливість вас дістати через затримання на кордоні".

Все це жахливо тиснуло на Олександра в період Нового року та Різдва, і на початку січня 2012 року він зателефонував Вадиму. Вони зустрілися в Поло-барі в готелі "Вестбюрі" і сіли за столиком біля вікна.

Сашко — кремезний чоловік 43 років із густою копицею темного волосся, — завжди був у гарному настрої та з чудовим почуттям гумору. Але сьогодні він нервувався, виглядав напруженим, постійно оглядався під час розмови.

— Що з тобою? — запитав Вадим.

Олександр відсунув чашку чаю.

— Я думаю, мене хочуть убити, — вирвалось у нього.

— Що за чортівня? — відреагував Вадим.

— Моїм рідним у Москві зателефонували з ОМОНу. Сказали, що під час обшуку найманця у якійсь справі вони знайшли список, у якому було моє ім'я.

— Найманця?

— Угу. Якийсь чеченець.

— Чого ти взяв, що це так? Вони намагаються тебе залякати вже який місяць.

— Та тому що вони мали всю інформацію про мене, про мою сім'ю, про наше життя тут, в Англії! Що мене трохи заспокоїло, то це те, що у них наша стара домашня адреса.

— Невелика втіха, — поспівчував Вадим.

Як з'ясувалося пізніше, цим найманцем був Валід Лурахмаєв, чеченський вбивця в розшуку, на прізвисько "Валідол". Очевидно, той, хто придумав цю кличку, мав дуже збочене почуття гумору: назву заспокійливого засобу прирівнював до остаточного заспокоєння жертв.

Що робити в такій ситуації? Сашко вирішив застрахувати своє життя в Англії на велику суму. Якщо станеться непоправне, це хоч почасти пом'якшить біль втрати його родині.

Але побоювання не завадили йому дати свідчення. І тієї весни він, як і я раніше, вирушив до Лозанни. 26 квітня 2012 року його як свідка офіційно допитала прокурорка Біно у кримінальній справі про відмивання грошей Степановими.

Рубікон було перейдено.

11. Любовна пастка

Літо 2012 року 4 липня 2012 року я вилетів із Лондона до Ніцци, на південь Франції, рейсом "Британських авіаліній". В ілюмінаторі з'явився край блакитного берега Середземномор'я та червоні черепиці дахів Ніцци. Я по-доброму заз­дрив іншим пасажирам: вони усміхалися, на багатьох були шорти та сандалі, всі явно летіли у довгоочікувану відпустку. А на мені був діловий костюм.

Я прямував на засідання Парламентської асамблеї Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ПА ОБСЄ). Асамблея об'єднує сотні парламентарів із 57 країн, які щороку збираються для обговорення важливих питань дотримання прав людини, демократії та безпеки. Того року засідання проходило в Монако, за пів години їзди на машині від Ніцци. Важливість цієї події для мене була в тому, що парламентарі мали голосувати за ухвалення резолюції, яка закликає країни-учасниці ОБСЄ запровадити аналогічні закони Магнітського у своїх державах.

Генеральний секретар Парламентської асамблеї Спенсер Олівер, товариський американець з Техасу, запросив мене взяти участь і провести в рамках асамблеї ексклюзивний захід про закон Магнітського. Зазвичай такі заходи відбуваються досить нудно, наприклад, якесь НКО представляє свої програмні документи, тому я подумав пожвавити його коротким відеороликом про злочини Дмитра Клюєва, який ми нещодавно зняли. Він був зроблений у тому ж дусі, що і ролики про Карпова та Кузнєцова, і на цьому заході відбулася б його міжнародна прем'єра.

Клюєв — це квінтесенція зрощування російської влади з організованою злочинністю.

З ролика стане зрозуміло, чому закон Магнітського такий необхідний.

З політичного погляду цей захід був Еверестом можливостей, але з погляду власної безпеки — я не поїхав би в Монако. Річ у тому, що з 2008 року я був у розшуку в межах Росії, й оголосити мене в міжнародний розшук для російської влади було лише справою часу. Про те, що це сталося, я дізнався б тільки в момент арешту при перетині кордону. Щоразу, коли я проходив паспортний контроль, мій пульс пришвидшувався. А в Монако це відчувалося ще сильніше.

Альбер II, князь Монако, був відомий своєю прихильністю до Володимира Путіна. Він був єдиним іноземним гостем Путіна на полюванні у Сибіру 2007 року, яке "прославилося" фотографією з напівголим Путіним на шкапі. Через їхні дружні стосунки князь Альбер з великим ентузіазмом підтримував російського президента, періодично надаючи йому різні послуги. Ходили чутки про те, що ворогів Путіна заарештовують у той самий момент, коли вони пред'являють паспорти під час заселення в готелі Монако.

Знаючи це, а також те, що кордону між Монако та Францією не існує, я оселився на французькій стороні, обминаючи розставлені капкани. Я зупинився в одному з готелів Рокбрюн-Кап-Мартен, за 15 хвилин їзди від Монако. Безумовно, з'являтися в Монако було ризиковано, але оскільки я був запрошений на міжнародний міжурядовий захід, то припускав, що будь-яка спроба затримати мене там обернеться грандіозним скандалом.

5 липня за сніданком у готелі я зустрівся зі своїм колегою Марком Саба. Марк — дуже енергійний, молодецький тридцятип'ятирічний політтехнолог, моя права рука в нашій кампанії за справедливість для Сергія Магнітського. І хоча його прізвище звучить як арабське, він єврей з Північного Лондона. У Марка багатий досвід ведення політичних кампаній у Великій Британії.

Інакше кажучи, Марк — вроджений лобіст. Його неймовірні здібності екстраверта дозволяють йому легко зав'язувати розмову з будь-якою людиною, і в 99% випадків ці люди переймаються його питаннями дуже швидко.

Покінчивши зі сніданком, ми з Марком взяли таксі в конгрес-центр Монте-Карло, Грімальді-форум — величезну авангардну будівлю зі скла та бетону, розташовану на невеликому урвищі біля моря. Кришталевий вестибюль центру був настільки залитий сонячним світлом, що багато людей, включно з Марком, але не зі мною, залишалися у сонцезахисних окулярах.

За двадцять хвилин до початку засідання ми вже були в конференц-холі у глибині будівлі.