Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І я поглянув на годинник. Було вже по одинадцятій.
— Ви знаєте адресу того ательє?
— Воно називається «Вуличне фото» і знаходиться на Мюррей-стріт.
— Гаразд, — і я запалив ще одну сигарету. — А тепер час повертатися. Де я зможу вас знайти у разі потреби?
Тед нашкрябав телефонний номер на зворотному боці старого конверта і подав мені.
— Але ж ви будете обережні, чи не так? — попередив він мене. — Батько сказиться, якщо дізнається...
— Не турбуйтеся! — заспокоїв я його. — Я подбаю про це!
Він завів двигун і сказав:
— Сподіваюсь, ваша дружина не дуже за вас хвилюватиметься!
— Моя дружина? — перепитав я здивовано. — Але в мене немає дружини!
— Вибачте! — він знітився. — Я гадав, що леді, з якою ви прийшли...
Я розсміявся.
— Вона зовсім мені не дружина! Я зустрів її лише сьогодні ввечері. Ми обоє почувались самотніми, отож повечеряли разом.
— Зрозуміло. — Йому все ще було ніяково. — Мені здалося, що я її раніше тут ніколи не бачив. Вона дуже гарна, правда?
Я пробурмотів:
— Загляньте сюди якось на днях — я вас відрекомендую. Маленьке товариство їй не зашкодить.
— Із задоволенням, — сказав він, і обличчя його просвітліло. Він натиснув на газ і помчав уперед.
Я зайшов у хол і роззирнувся довкола. Там нікого не було, окрім дівчини за конторкою. Вона жувала жуйку і читала ілюстрований журнал. Не звела погляду, аж поки я не підійшов до неї.
— Доброго вечора! — привітався я.
Вона кинула на мене зацікавлений погляд і потяглася за ключем.
— 367-й? — запитала.
— Так, — я взяв у неї ключ.
Вона була невеличка, темноволоса і загалом гарненька. Мала пухкі губи та величезні очі, в яких застиг похмурий вираз.
— Ви у штаті готелю чи вас наймають погодинно? — запитав я, перегнувшись через стійку і неприховано захоплюючись її фігурою.
— Як би я не працювала, вас це не обходить, — відрізала вона, поправляючи пухкими пальчиками зачіску.
— А може, якраз і обходить. Я люблю критично мислячих дам.
Вона глибокодумно пережовувала свою жуйку, розправивши плечі.
— Не витрачайте на мене часу, — сказала вона. — Коли мені потрібне золото, то я відшукую його за допомогою землечерпалки.
Я витяг пачку банкнот і помахав ними перед нею.
— З усього цього я зазвичай скручую сигарети, — сказав недбало. — А гроші я тримаю в банку.
Вона блимнула очима і стала більш привітною.
— Можливо, ми якось зайдемо у ваш банк разом, — додала вона.
— Звісно ж — коли захочете! — відповів я, і бачачи, що мені вдалося викликати її інтерес, продовжив:
— А скажіть-но мені, хто зупинився у номері 369?
— Але ж номер 369 не зайнятий! — відповіла вона. — А вам навіщо?
— Невже я сказав «369-й»? — докірливо хитнув я головою. — Це вже третя моя помилка сьогодні! Я мав на увазі 365-й!
Вона подумки щось підраховувала.
— Я не можу давати відповіді на такі питання, — врешті сказала вона, підперши щоку рукою. — Це респектабельний готель!
— Радий це чути. — Я знову витяг свою пачку і вийняв із неї п’яти доларову банкноту. Сховав решту, поклавши п’ять доларів на конторку.
— То хто, ви кажете, мешкає у номері 365?
Її рука блискавично схопила банкноту.
— Чоловік на ім’я Джефф Гордон.
— Джефф Гордон? Хіба це не людина Старкі?
Її обличчя вмить закам’яніло, а вираз очей знову став похмурим.
— Не знаю, — відрізала вона і знову втупилася у свій журнал.
Побажавши їй доброї ночі, я піднявся нагору.
Вже в номері повісив капелюха на ручку дверей і підійшов до бару. Голосно тупав, щоби той тип за стіною знав, що я вже повернувся. Щедро налив собі віскі та всівся у крісло.
Непогано як на перший день роботи. Скидалося на те, що тих трьох дівчат викрали. Для них це стало нелегким випробуванням. І це означало, що вони або вже мертві, або їх вб’ють, щойно вибори завершаться. Старкі не дозволить, щоби вони багато патякали. В наші дні термін за викрадення був чималенький.
Виглядало так, наче все це затіяв Старкі. Макс Еслінгер був лише третьосортним політиком, котрий намагався викараскатися нагору. І поводився, як і всі третьосортні політики: йому було байдуже, хто постраждає — аби його вибрали. З Вулфом було інакше. Він справді намагався відшукати дівчат. Але і йому за великим рахунком було начхати на те, що з ними сталося; головне — переграти Старкі та Еслінгера.
Я пив віскі та думав про Теда Еслінгера. Принаймні, той був щирим і цим мені сподобався. Він навіть готовий був підставити батька — аби лише дівчата знайшлися.
А ця ідея з вуличним фото була цікавою. Слід буде цим зайнятись. Непоганий спосіб заманити дівчат, яких планувалось викрасти. Я замислився — чи дівчат убили одразу, чи їх запхали в машину, вивівши з ательє чорним ходом і вже звідти кудись вивезли?
Тоді згадав, що черевик, котрий належав одній з дівчат, було знайдено в якомусь полишеному будинку. Звісно ж, це могла бути й підстава, щоб відвернути увагу від фотоательє. Так зрештою я і вирішив. Інакше все це не мало сенсу.
Я випив ще віскі і втупився у стіну навпроти. Був цілковито впевнений у тому, що саме Джефф Джордан шпигував за мною та Мерієн.
Я підвівся, поставив склянку на комод і знову замислено глянув на стіну. А що, думка таки непогана, і її слід було чи спростувати, чи підтвердити.
Я вийшов із свого номера і постукав у кімнату № 365.
Чоловічий голос запитав:
— Хто там?
— Офіціант, — стиха відповів я.
Двері відчинилися. Я швидко підпер їх плечем та розчахнув. Високий, схожий на мавпу чоловік відсахнувся убік, мало не втративши рівновагу. І здивовано витріщився на мене.
Він був не з тих, кого радо зустрічаєш у темному провулку. Клишоногий, з довгими руками та пласким обличчям — все це укупі вельми нагадало мені орангутанга.
Але навіть стоячи отак із ним віч-на-віч, я все ще не був впевнений, чи це той самий тип, який нас переслідував.
Він пильно глянув на мене.
— У
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.