Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
− Так, напевно, нерозумна, − погоджуюсь хрипко. І про всяк випадок прошу: − Вибачте. Мої емоції мені не завжди підвладні. Можна спитати, пане?
Мене страшно лякає його близькість. Те, як він мене розглядає. Оцінюючи. Наче… приміряючись, так. Прораховуючи щось у своїх раціональних мізках. Адже в нього там мізки, в його інопланетній голові? Не комп’ютер?
− Запитуй, − дозволяє, обходячи мене по колу.
– Соню… не скривдять по дорозі на Землю? – випалюю наболіле і вкрай для мене важливе.
– Скривдять? − уточнює байдуже.
− Вона дівчинка. Красива. А на штурмовому кораблі повно чоловіків... Це не є небезпечним для неї?
− Навіть якщо цих... чоловіків серйозно зацікавить статевий акт зі статево незрілою жіночою особиною іншої раси, що малоймовірно в нашій культурі, ніхто з них не посміє торкнутися того, що я наказав доставити цілим і неушкодженим.
Скажи це хтось інший, і я точно засумнівалася б. А коли каже він… я дійсно вірю, що його прямого наказу справді не порушать. Вірю, що Соня потрапить додому.
І дихати стає легше.
− Дякую, пане, − знову щиро озвучую йому, не наважуючись обернутися і поглянути в обличчя.
Чому він знову стоїть позаду мене?
Відчуваю, як збирає моє сплутане волосся. Я залишила його розпущеними, бо скріпити не було чим. Як і розчесати. Намотує на кулак, тягне на себе, змушуючи мимоволі зробити крок назад. До нього. Притиснутися спиною.
− Мені подобається твоя вдячність. Але набридло, що всі твої думки досі спрямовані на це дівчисько. Більше жодних згадок про неї. Ти належиш мені. Цілком і повністю, поки я не вирішу інакше. Твоє життя та смерть. Твоя відданість. Твоє служіння. Покірність. Думки… Тіло...
Не встигаю я злякатися цього неоднозначного «поки», як повітря в легенях згоряє від паніки, коли він вільною рукою накриває мою праву грудь. Мне і стискає, наче зважуючи. Знаходить пальцями сосок під тканиною. Пару секунд досліджує навпомацки. Відтягує його, перекочуючи й змушуючи стиснутись у тугу горошину.
Судомно дихаючи, я заплющую очі, намагаючись заспокоїтися. Намагаючись прийняти це. Він має право. Я сама йому віддала себе у повне володіння. Та й не робить він нічого такого наджахливого. Лише мацає. Поки що.
Шиї торкаються його прохолодні губи. Здається, він веде носом по моїй шкірі. Вдихає мій запах.
– Мені надали всю інформацію про стан твого організму. Мені відомо, що у твою вагіну жодного разу не проникав чоловічий член. Але я хочу знати, наскільки ти незаймана насправді, Ліно?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підкорись нам, Алекса Адлер», після закриття браузера.