Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

Маріанна сіла на краєчок дивана та стала теребити свою мікроскопічну сумочку, обсипану блискучими камінцями. Андрій спостерігав за нею краєм ока, але прямо дивитися не збирався. Мати привела цю дівчину неспроста. Мова про пару для єдиного сина йшла давно, однак він нічого не хотів про це слухати.

– А я тебе пам'ятаю, – заговорила Маріанна, продовжуючи колупатися в своїй сумці.

– А я тебе – ні, – коротко кинув, не відлипаючи від смартфона.

– Ти був на вечірці у Станіслава.

Згадка про Сиропа, якого Андрій тепер часто ігнорував, неприємно різонула слух. Після того, як він став прилежним студентом, часу на тусовки не вистачало.

– На якій із них?

– Тій, що була в честь його Дня народження.

– Зрозуміло, – абсолютно байдуже, навіть трохи з іронією відповів хлопець.

– Ми з тобою знайомилися там.

Карпенко знову поглянув на Маріанну, аби упевнитися в тому, що таке дійсно було. Дівчина усміхалася тепло, однак було щось в її очах неправильного, того, що не відповідало милому виразу обличчя. Звісно, він її не пам'ятав, про що й повідомив, повернувшись до телефону.

– Ще б пак! – відповіла дівчина. – Ти, здається, перебрав з алкоголем того вечора.

Цю заяву Пилипенкової дочки він вирішив не коментувати. А для чого? Навіщо взагалі ця їхня розмова?

– Ти змінився.

– Не розумію про що ти.

Говорити про себе, а тим паче відкриватися чужій людині Андрій не любив. Він і близьким майже нічого не розповідав. Хіба матері часом, проте часто про це шкодував.

– На вечірці у Станіслава поводився більш... дружелюбно.

Розмова з Маріанною почала набридати. Тому хлопець вирішив навмисне їй нагрубити.

– Щоб там не надумали наші предки, я не збираюся з тобою заводити ніяких стосунків. Запам'ятай це.

Вона не рухалася кілька секунд. А потім тихо підвелася, стискаючи в руках сумочку, кинула засмучене «Окей» і залишила хлопця наодинці.

Зітхнув з полегшенням, озирнувся, аби впевнитися, що «наречена» точно вийшла, й продовжив залипати в Інстграм, наче нічого й не бувало. Совість абсолютно не мучила, сорому не відчував. Нехай матері краще буде соромно за те, що вирішує, як йому жити.

***

Ася мала твердий намір відчитати Карпенка за побиття студента. Ну справді! Це ж переходило всі границі! На лекції навмисне уникала його, не дивилася. Однак з хвилюванням чекала, коли ж хлопець принесе журнал відвідувань на підпис. Зазвичай Карпенко підходив до неї останнім, пропускаючи інших старост вперед. Але цього разу чомусь поспішав, тому прийшов першим. Розписавшись, викладачка з неспокійним серцем попросила Андрія залишитись, аби обговорити деякі навчальні моменти.

О, варто було бачити, скільки задоволення з'явилося в сірих очах. Студент усміхнувся кутиками губ лише її, а потім відступив убік, аби пропустити інших старост. Поки Ася ставила підписи й одночасно відчувала на собі різноманітні погляди, її серце задихалося. Так-так! Задихалося! Вона навіть уявити не могла, що так буває.

Ще до того, як авдиторія спорожніла, Станіслава заговорила:

– До кінця семестру залишився місяць і я хотіла б влаштувати невеличке опитування щодо того, як краще провести іспит...

Вона казала якісь нісенітниці. Яке опитування? Який іспит? Андрій усміхався їй надто звабливо, стоячи спиною до решти студентів, тому Ася взагалі не могла думати. В голові паморочилося від пронизливого погляду, а душа тріпотіла. І чому він на неї так впливає?

Студенти швидко залишили їх наодинці. Викладачка припинила говорити дурню й замовкла. Змусила себе зібратися та серйозно поговорити з ним.

– Андрію... – голос її був рівним, а погляд скляним, байдужим, від якого студент і сам миттю посерйознішав. – Ви повинні припинити приділяти мені увагу. Між нами нічого не буде. Це я Вам гарантую.

Кожне слово віддавалося дивним, незрозумілим болем у серці, яке чинило спротив здоровому глузду. Андрій більше не усміхався, дивився на неї спокійно, а в сірих очах з'явилася печаль, яку він не збирався приховувати.

– Подумати тільки, – продовжувала Ася тоном суворої шкільної вчительки, – ви побили іншого студента лише за слова...

– Не за слова, – перебив він її, – за – прізвисько. До того ж я його попереджав.

–  Це нічого не змінює, – опустила голову, більше не в силах дивитися в його очі. – Не треба так. Просто не треба.

Варто було завалити його тоді на іспиті. Можливо, тоді б нічого цього не сталося...

– Станіславо Вікторівно, це все? Чи ви ще щось хотіли запитати? В мене власне старостат скоро, – він подивився на годинник, що висів на руці. Ася й собі перевела на нього погляд. І даремно. Навіть його зап'ястя були по-чоловічому гарними та на пару з тим аксесуаром приваблювали її.

– Йдіть, – кивнула, – та нікого більше не бийте. Прошу вас...

– Думаю, що це й не знадобиться. Бажаю гарного вам вечора!

Андрій залишив авдиторію. Тиша, яка з'явилася після цього стала нестерпною. Серце просило повернути його...