Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Мирослав запропонував мені присісти на крісло. Після того як я сіла, продовжувала розглядати кімнату. Вона була більша ніж наша з Машею, хоч та і була на двох. Вид з вікна був на сад, дуже красиво. Чоловік сів біля мене, та простягнув мені скеч. 

- Можете продовжити. - а сам сів за ноутбук. Я продовжила наносити ескізи. Спочатку в мене не дуже виходило, та потім пішло щось, більш-менш нормальне.

- Що якщо, тут зробити невелику альтанку? - вирішила порадитися я з Мирославом.

- Можна, якщо вона буде в стилі будівлі. - поглянувши, відповів. Ніби йому було начхати на це. А можливо так і є?

Я врешті-решт зробила там альтанку в стилі будівлі, як і сказав чоловік. Вона ідеально сюди підходить. Я працювала довго, години 3 точно.

- Я напевно вже піду. Давайте завтра продовжимо? - я страшенно стомилася, та хочу спати. 

- Добре. Тоді прийдете сюди, десь о 9-й. - я здивувалася. Сюди?

- Чому не можна попрацювати на терасі? - свіже повітря там, як-не-як

- Мені буде комфортніше тут. - сказав чоловік, нарешті поглянувши на мене. Але я відвела погляд, мене бентежило це.

- Нуу, добре. - залишалося тільки прийняти свою поразку, іншого виходу немає. Я швидко зібрала свої речі.

- На добраніч, Катерино. 

- І вам. - після цього я швидко вийшла з кімнати, там різко стало занадто спекотно. Чому? та я й сама не знаю. Ми начебто і не близько стояли. Дідько, щось не туди понесло.

Після приходу до кімнати, я відразу пішла в душ. Вирішила сьогодні не вечеряти. Після ванних процедур, я вирішила почитати книгу. Потім не замітила як заснула. Прокинулася я від того, що хтось трусить мене за плечі.

 - Катюююю, скільки можна спати? - звісно, що це була Маша. - чому ти спиш сидячи? 

- Боже, котра година? - я ще не встигла розплющити очі, а на мене вже налетіли з запитаннями.

-"08:35" - сказала дівчина. - ти проспала сніданок.

- Що? - я відразу зіскочила з ліжка. - ти чому мене не розбудила? 

- Мене не було. - засоромившись відповіла. Зрозуміло, що вона була з Маратом, але лізти я не буду.

- Зрозуміло. Але тепер мені потрібно швидко збиратися. В мене робота з Мирославом.

- З Мирославом? ви разом працюєте? 

- Так.

Після ванних процедур, я пішла одягатися. Сьогодні, білий лонгслів, та шкіряні брюки, трохи нафарбувалася. Все це зайняло в мене трохи більше ніж 30 хвилин, тому я вже запізнювалася. Коли я підійшла до дверей, постукала.

- Ввійдіть. - прозвучало з-за дверей. 

- Добрий ранок. Вибачте, що запізнилась. 

- Нічого. - Мирослав сидів на тому ж самому місці, що і вчора. Він показав рукою на крісло біля себе. - Присядьте. 

Коли я сіла, він подивився на мене.

- Сьогодні, нам потрібно поїхати на будівельний майданчик.

- Коли саме? - запитала я.

- О "11:00" вже потрібно бути там. - спокій чоловіка мене дивував. - туди їхати дві години. Тому потрібно виїхати вже зараз. 

- Добре. - після цього ми з Мирославом пішли до його машини. Чоловік йшов попереду, тому я могла розглядати його спину. В цій рубашці, яка облягала його тіло, він виглядав прекрасно. Цікаво, я побачу його коли в простому одязі? він же не завжди носить костюми.

Згодом ми сіли в машину. Там пахло шкірою і трохи ним.. Я пристебнула пасок безпеки. 

- Чому ми не поселилися блище до будівельного майданчика? - наважилася запитати я, після 15 хвилин мовчання.

- Там немає комплексів, тільки приватні будинки. - відповів, не відводячи погляду від дороги. 

- Чому не можна було зняти будинок? нас не так багато, всім вистачило б кімнат. - можливо це не професіонально, але так було б ближче, та легше. 

- Ви хотіли б, щоб ми всі жили в одному домі? 

- Чому б і ні? - я подивилася на ідеальний профіль Мирослава. І чому він такий гарний? 

- Не знаю, я подумав це буде не комфортно. - сказав, повертаючи голову до мене. Я відразу повернулася, та продовжила дивитися в вікно. На вустах чоловіка заграла посмішка. Дідько, він все зрозумів?

- Зате швидко. 

- Можливо. Я подумаю. 

- Обов'язково. - для мене було дивним, ось так розмовляти з босом. З часом в мене задзвонив телефон. - Пробачте. - швидко відповіла чоловіку, та підняла слухавку.

- Алло, мамо? - мені було ніяково ось так говорить перед Мирославом, але вийти я нікуди не можу.

- Доню, ти працюєш? - здивовано запитала мама, її голос був якийсь інший. 

- Так, я зараз на роботі. Що ти хотіла? 

- Катю, батько в лікарні. - здається вона плаче.

- Що? що сталося? - я відразу дуже напружилася, мої очі забігали по салону.

- Лікарі кажуть, йому потрібна операція. - відповіла жінка.

- Та що сталося, мамо? - я старалася вести себе спокійно, але вже зрозуміло, що в мене нічого не вийшло. 

- Катю, не хвилюйся, ми вилікуємо його. 

- Боже, мамо, ти можеш не тягнути? - мої нерви вже точно здавали. Мирослав це замітив.

- Все добре? - запитав чоловік. Але я навіть не почула його запитання.

- В нього інфаркт. 

- Що? - в мене різко стало не вистачати кисню.

- Катю, у вас все добре? - знову запитав чоловік. - зупинитися? - я швидко кивнула, не думаючи. 

Мирослав зупинився на узбіччі. І я швидко вийшла з машини, за мною вийшов і чоловік. Він простягнув мені пляшку води.

- Дякую. - тихо, навіть сухо, промовила я. - йому потрібна операція. - через якийсь час, ні до кого не говорячи, сказала.

- Кому? - обережно запитав чоловік.

- Тату. - і тут я зрозуміла, що найкращому, найдобрішому, найчуйнішому чоловіку в моєму житті, потрібна операція. І в мене по щоці покотилася одинока сльоза.

- Що з ним сталося? - він не дивився на мене, тому і не бачив, що я плачу. 

- Інфаркт. - мій голос все ще був спокійний. 

- Катю, він одужає. - Мирослав нарешті подивився на мене. Коли побачив, що я плачу, навіть трохи розгубився. - ну, що ти, не плач. - він ніжно пригорнув мене в свої обійми. В них було так тепло. І я ще більше розплакалась.