Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

– Я дуже радий, що ти таки погодилася прийти, – говорить тато, а я міцно хапаюсь за лікоть Яра. Зараз він для мене як рятівне коло. 

– Чому сам не покликав? – питаю прямо. 

– Я боявся, що не захочеш зі мною говорити, – говорить стримано. – Ти образилася не зрозуміло на що. Але час минув, ти підросла. І добре, що зрозуміла мене. 

– Хто сказав, що я тебе зрозуміла? – дивуюсь. – Те, що я прийшла сюди – нічого не змінює. Я привітала тебе і скоро піду. 

– Не варто було сподіватися на диво! – фиркає Сніжана. 

– А ти взагалі мовчи! – не добираю слів, звертаючись до неї. Для мене ця лялька як деталь інтер'єру, не більше. 

– Алісо! – гиркає батько, а я тільки хмикаю. Хто б сумнівався, що він стане на її бік. Не на мій. 

– Ми підемо вип'ємо шампанського, – говорить Яр і бере мою руку у свою. 

– Чудова ідея! – кажу та усміхаюсь йому. Добре, що брат поруч. Якби не він, ця змія білобриса залишилась би без свого нарощеного волосся. 

Ми зупиняємося біля фуршетного столу, і Яр вручає мені келих з шампанським. Пити я не вмію і не люблю, але сьогодні вирішую зробити виняток. Все-таки нерви якось треба заспокоїти. 

Роблю кілька ковтків і відчуваю, як бульбашки течуть по горлу вниз. 

– Не налягай на алкоголь, Алісо! – говорить Яр, спостерігаючи за мною. – Не хочу, щоб ти напилася. 

– А я хочу напитися, – кажу і допиваю те, що залишилося. Тягнусь за другим келихом, але Яр забирає його у мене з-під носа, а в руку засовує склянку з соком. 

– Пий краще це, – підморгує. 

Сік ставлю на стіл і спостерігаю за гостями. Сніжана розмовляє зі своїми подружками, такими ж розмальованими ляльками – молодими дружинами бізнесменів. Тато приймає вітання від гостей, а Олег зі Світланою спілкуються з іншими гостями. 

– Я зараз повернусь. Навіть не думай пити алкоголь! – заявляє Яр і погрожує мені пальцем, наче це може мене налякати. Мило йому усміхаюсь і чекаю, коли піде, а тоді беру в руки келих. Але тільки-но збираюсь випити, як мене знову зупиняють. 

– Не сумно пити на самоті? Я можу скласти компанію, – говорить мені високий, широкоплечий блондин. Його блакитні очі розглядають мене зацікавлено, а мені це зовсім не подобається. 

– Не сумно, – сухо відповідаю. – На самоті – саме те, що треба. 

– Це ти так мене відшиваєш? – не зрозуміло, чому усміхається. 

– Саме так, – кажу і роблю ковток. 

– Може, хоча б познайомимось? Я – Влад, – він простягає мені свою руку, а я дивлюсь на неї і не розумію, якого біса цей чоловік до мене причепився. 

– Аліса! – вирішую познайомитися і навіть руку свою даю. Він легенько її стискає і цілує. Це неочікувано і не дуже приємно, якщо чесно. Ми ж практично незнайомі.

– Дуже приємно! Не хочеш втекти з цієї нудної вечірки? Я запрошую тебе на прогулянку, або в ресторан на вечерю. Вибирай, що хочеш. 

Пропозиція доволі цікава. Я і так збиралася тікати. Тільки чи потрібен мені цей чоловік? 

– Даси мені трохи часу подумати? – питаю. – Я відлучусь на хвилинку носика припудрити і повернусь. 

Мило йому усміхаюсь, і Влад начебто вірить. Він киває, а я ставлю келих на стіл і прямую у бік коридору. Добре, що вбиральня і вихід з одного боку. Думаю, що Влад не запідозрить, що я вирішила накивати п'ятами від такого кавалера. 

Доводиться підхопити сукню, коли біжу сходами вниз. Головне – не зламати собі ногу, а то моя втеча перетвориться на комедію. 

Тільки-но думаю про це, нога перечіпляється через щось, і я практично лечу головою вниз. Навіть пискнути не встигаю, так швидко все стається. А тоді чиїсь сильні руки мене стримують, і мій рятівник обіймає за талію, а я наче за рятівне коло тримаюсь його плечей. 

– Яка зустріч, синичко! Так швидко покидаєш бал? – питає Алекс, а я власним очам повірити не можу. Що він тут робить? На святі мого батька! 

– У мене є вагома причина! – випалюю і відступаю на крок. Поправляю сукню та озираюсь, чи не йде, бува, Влад мене шукати. – А ти куди зараз? Додому мене не підвезеш? 

– Підвезу, – Алекс явно здивований від того, що я сама попросила його про це. – Тільки зайду в ресторан на хвилинку. Треба іменинника привітати. Підеш зі мною, чи тут мене почекаєш? 

– Назад не повернусь! – випалюю. – Можна ключі від твого автомобіля? Я в салоні почекаю. 

Мені здається, що Алекс відмовить. Ми ж не знайомі практично, а його Hummer чималих грошей коштує. Та коли він дуже легко віддає мені ключі, я здивовано їх забираю. 

– Думаю, що тобі не варто нагадувати, яка з машин моя, – усміхається. 

– Я пам'ятаю, – усміхаюсь йому і практично біжу на парковку. 

У салоні почуваюсь набагато впевненішою. Тішить те, що хресному я не відмовила, на свято сходила. Ну а те, як усе пройшло – це вже інша справа. Ніхто не просив мене бути хорошою дівчинкою. Та й не буду я хорошою, якщо на душі кішки шкребуть.

Влад з'являється на вулиці через хвилину. Мабуть, таки зрозумів, що я його надурила. Сумління з цієї причини зовсім мене не мучить. І взагалі, я цьому чоловікові нічого не винна.