Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Руслан

Її «Ванюш» боляче вдаряє по нутру. Хочеться взяти її допотопний кнопковий телефон та розбити його об стіну, настільки не хочеться чути, як вона вимовляє чуже ім’я. Не моє. Ще й тягне його так бридко «Ваню-ю-юш». Тьху. Що це за ім’я в мужика «Ванюш»? Як гівнюш, їй-богу.

— Жаров, відійди!

Командує. Відчуває себе переможницею, головною в цьому положенні. Ні-хрі-на! Хапаю її за руку і злегка тягну на себе. Аудиторія зачинена, сюди ніхто не увійде, ми самі й кричати вона навряд чи буде. Зараз начхати на те, що в неї є цей «Ванюш». Не буде, якщо є. Усі кістки йому переламаю, але її заберу. І головне, раніше нічого подібного не відчував. Не хотілося так сильно схопити дівчину в оберемок, перекинути через плече та потягти до себе, як у минулі печерні часи. Ще й викладачку, яка мало того, що не звертає уваги, так ще й носа верне.

— Хто він такий? — замість того щоб відійти та виконати її прохання, ставлю питання.

Хочу знати, що це за тюхтій у неї, який дозволяє їй працювати серед молодих студентів. Або він не бачить її? Сліпий? Вона ж не може працювати там, де її кожну годину роздягають очима, а багато хто у своїх мріях доходить не лише до стриптизу, але й до чогось значно більшого.

— Хто?

— Ванюш твій, — уїдливо відповідаю й навіть кривлюсь, тому що від однієї згадки імені іншого мужика, стає неприємно.

Ось дивно, так. На інших, з ким був у стосунках, було начхати. Хоч із натовпом нехай перетрахається — насрати було, а тут… Вона ж навіть не моя. І приводу мені не давала, щоб можна було вважати її своєю дівчиною. Або хоча б коханкою. Тримається відсторонено, а там, в автомобілі й зовсім ледь не заплакала. Настільки огидним їй був?

Чомусь це розлютило й захотілося перевірити, але довелося стримуватися. Налякати її своїм натиском хотілося найменше.

— Він мій чоловік, — вона гордо скидає голову та виблискує поглядом.

Чоловік. Сука, чоловік. Звідки в неї чоловік взагалі?!

— Чоловік?! Тобі років-то скільки, Анно Едуардівно?

Не вірилося, що вона може бути заміжньою. Десь в іншій реальності, можливо, але в цій. Адже вона така… тендітна, ніжна, маленька, чи що. Молода, ось! Яке заміжжя? У її віці дівчата по дискотеках ганяють та «Дайкірі» біля бару п’ють, а не одягають строгий костюм та йдуть читати лекції.

— Ну вже явно більше, ніж тобі! — огризається мені й трохи смикає рукою, щоб звільнитися.

Не відпускаю, тримаю її міцніше, щоб не могла вирватися, і штовхаю на стіл, саджаючи її на слизьку поверхню. Влаштовуюся між ніг і наближаюся настільки, наскільки це можливо, тому що вона чинить опір.

— Студент Жаров! — вигукує. — Ви що собі дозволяєте?

І тремтить. Веде плечима, щоб заспокоїтися, й дивиться на мене якось дивно. Чекає чогось?

Поки вона думає, що я її відпущу, я милуюся нею. Її великими очима та пухкими губами, які вона трохи прикушує зубами. Так і хочеться впитися в них і…

Стояк боляче дряпається об тісні для нього штани. А Анна, судячи з усього, навіть не підозрює, що зі мною відбувається, як мене веде від неї. Від її запаху, який забиває ніздрі, від покірного безсилля, від погляду очей. Відчуваю себе маніяком, якого торкнуло і він не в змозі відступити.

Я ж хвилин із двадцять тримав двері в автомобілі відчиненими, щоб вивітрити її із салону та з голови. Не вийшло. Її цитрусовий аромат ніяк не йде зі спогадів. Я пам’ятаю кожну нотку до найменших подробиць, хоча зараз можна не згадувати, а вдихати на повну.

Що я й роблю.

Згрібаю Аню в оберемок та втискуюсь носом у її шию, втягую запах і дурію. Ось так, просто тащусь від неї. Член вмить наливається кров’ю ще більше, і я, несила стримуватися, штовхаюся злегка вперед, втикаючись стояком в її промежину. Вона ойкає та розширює свої неможливі очі від подиву.

— Відчуваєш? — шиплю їй та заводжу руку за талію, погладжуючи її по спині. — Я охрініти як хочу тебе.

— Ві-і-і-і-дпусти, — тягне Аня, але я просто не маю сили.

Більше не думаючи, що роблю, заводжу руку їй за потилицю та різко штовхаю на себе, впиваючись поцілунком у губи. Вона м’яка та податлива, а ще явно шокована й не розуміє, що взагалі відбувається й чому я дозволяю собі це. Я й сам не знаю, зазвичай ніколи не поводжуся так із дівчатами. Потреби немає. Вони самі вішаються мені на шию, самі цілують та лізуть туди, де зараз штани буквально тріщать по швах.

Вона нічого цього не робить і доводить мене до стану, коли я тямлю не те, що погано, а взагалі хєрово. Я цілую її й вперше мені так охрініти як добре. Ні, я розумію, що цілувати заміжню жінку, до того ж якщо вона викладачка й не дуже «за» — погано. Але вдіяти з цим нічого не можу. Зсередини спалює вогонь бажання, руки самі тягнуться до її грудей.

Здається, Аня відмирає, тому що саме в ту мить, коли я торкаюся її грудей рукою, вона із силою штовхає мене, після чого уперіщує мені по щоці з такою силою, що вона навіть трохи німіє.

— Ти що собі дозволяєш, шмаркач? — обурено каже вона, називаючи мене так, як колись називав батько.

Зістрибує зі столу та йде до свого місця, щоб забрати сумку. В цю мить знову дзвонить її телефон, але вона роздратовано скидає дзвінок та повертає голову в мій бік.