Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

Не такий страшний чорт, як його малюють, ось про що я думаю, коли відчиняю двері наступного разу. Злегка боязно, але стукіт звичайний, та й голос за дверима вже знайомий. І ні, виявляється, таке варварське ставлення до чужих подарунків це ненормально навіть у цьому світі. Орденці довкола мало не винюхують, водячи носом по підлозі, намагаються зрозуміти, що ж сталося в коридорі. Але надія, що одразу знайдеться винний, тане дуже швидко. Старенька Ландос навіть кийок свій використовує — від нього на всі боки розлітаються прозорі потоки різного кольору. І мені до остраху цікаво, що саме відбувається, але не станеш же заважати людям працювати. Краще в бібліотеку загляну або спіймаю того, хто розбирається, але не зайнятий. 

Та всі ті блискучі та пекучі спецефекти виявляються марними. Винуватця не знайдено.

Слуги швидко прибирають уламки. На шум — а як же інакше? — збирається натовп. У не надто широкому коридорі навіть десяток людей то забагато, а тут плюс слуги й орденці. І якщо поява дівчат мене не дивує, то чоловіки — з тих самих наречених — явно незрозуміло звідки взялися. Або їх поселили десь поруч, або оповіщення в цьому самому домені на найвищому рівні. Щоправда, я воліла б вимести тих роззяв геть, бо вони зайві. 

— Їй? Подарунок? Та не може бути! — чую я вже такий знайомий голосочок Нітти, от дівча невгамовне, все їй не те й не так. Гірше, щоправда, не обурення не особливо стриманої дівчини, це мене не чіпає взагалі. Але після її слів чоловічої уваги стає набагато більше. Ну ще б пак, треба ж вгледіти, що це в мені знайшов невідомий залицяльник! Навіть якщо це і жарт був, все одно цікаво підійти ближче, а краще помацати, раптом у мені якась родзинка, якої ось так здалеку не видно. Я буквально відчуваю ці погляди, які буквально обмацують мене з ніг до голови. Жах! На мені, звісно, халат досить закритий, але все одно неприємно.

А взагалі банальщина якась! Потрапити в інший світ, щоб натрапити на абсолютно звичайний тип чоловіків — з тих, які мисливську стійку роблять, тільки коли дівчина перебуває у стосунках. Коли вільна була — це не те, не цікаво, не варте уваги! А як із кимось зустрічатися почала, то «як ти могла мене кинути, я думав, у нас справжнє кохання», ну або якось так.

Настрій мій припадає на обидві лапи, бо світ чарівний поступово скочується до «скрізь усе однакове», незважаючи на магію-шмагію та інші штуки. І слуги звісно перешкоджати гостям не будуть. У голові у відповідь на думки наполегливо б'є настирливий молоточок, а голоси з кожною секундою звучать неприємніше — явне попередження, що варто чекати на повноцінний головний біль. Тільки цього не вистачало!

— Я думаю, нам варто розійтися, — чую я голос Кассіеля. 

— Та що ти кажеш? — чиясь відповідь. — Ти тут маєш стільки ж прав, як і всі ми. Ми прийшли до сейли, це не забороняється.

Здається, Кас хоче проштовхнутися до мене і захистити, але йому не дають цього зробити. Зав'язується легка сутичка. Дівчата хихотять, але не всі, половина просто прийшла подивитися — і в принципі подивилися, але тепер піти не можуть. Ідіотське шоу триває, штовханина поступово перетворюється майже на бійку, і чоловіки — які там чоловіки, хлопці — ледь не шиплять один на одного.

— Досить, — від цього крижаного тону застигають усі. Слово прокочується по шкірі, гостро жалить холодом, ніби я стою на протязі. Слуги розторопно відскакують і завмирають ближче до стін, старенька Лендос морщиться, а більшість ще й хапається за голову. Дівчата навіть схлипують. Чого це вони всі?..

А відморожений господар домену — і звідки він узявся? — оглядає коридор, хмуриться, повертається до мене і корчить ще страшніше обличчя. Божечки, чи то в нього коліки у животі, чи то він зараз когось закатає в асфальт! Сподіваюся, не скаже, що це я у всьому винна. Ага, так і бачу, як я жваво стрибала коридором — била посуд, ламала й розривала голими руками квіти. От більше мені нічого...

Я ще не встигаю додумати свою промову у якості свідка, сподіваючись, що презумпція невинності в цьому світі існує, як Морозко зупиняється поруч, за дві секунди знімає з себе місцевий піджак і накидає мені на плечі.

— Чого це?.. — чесно, я навіть ніяковію, так усе несподівано відбувається. 

— Поверніться до своєї кімнати, сейло, — звучить вказівка. І я не сперечаюся, роблю кілька кроків назад — усередину приміщення. Морозко власноруч зачиняє за мною двері. 

Я ще кілька секунд стою ошелешена, а потім припадаю вухом до дверей, але, на жаль, нічого не чути. А визирати це вже зовсім по-дитячому, краще я потім запитаю в Еллі або Каса, що після мого зникнення відбувалося.

Піджак приємно пахне і все ще зберігає чуже тепло. Я відходжу до дзеркала, помилуватися на себе, і... Ну що ж, це супероверсайз, інакше й не назвати, хоча я й сама не така вже й супер тендітна панянка. У будь-якому разі, його потрібно буде віддати. Це сто відсотків можна зробити через слуг. Але відкритим залишається одне питання: навіщо взагалі було надягати мені щось зверху на плечі. Через те, що я в халаті й могла замерзнути? Чи щоб дотриматися пристойності і прикрити домашній одяг? У будь-якому разі це було дивно, адже вже за секунду я опинилася в своїй кімнаті. 

Піджак я відправляю в шафу, щоб не зім'явся, і тільки тоді втомлено падаю в крісло. Довгий день, катастрофічно довгий день, який ще не закінчився. Але ж очі вже самі по собі заплющуються...

Здається, я встигаю задрімати, бо черговий стукіт у двері мене буквально лякає — у неясному сновидінні відбувалося щось настільки ж неясне — біганина, надривні крики, чиєсь нескінченне бурмотіння. Ну так, було б дивно, якщо після всіх подій щось хороше насниться. І хто там цього разу прийшов?