Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали «сєрого».
Наслідки «банок» оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.
Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.
Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо — його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.
Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв’язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?
І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша — тримати язика за зубами щільніше — це в кращому випадку, а в гіршому — доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.
Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було «смірно» вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.
Я пам’ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони — дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам’яній підлозі церкви, після чотирьох і більше годин стояння, завжди лишалися мокрі плями — ноги, вмліваючи, встигали пропотіти крізь дебелу солдатську підошву, за час церковної відправи, наскрізь.
Ніч проти Великодня наша рота пробула на варті навколо церкви з непокритими головами, було дуже холодно, я відморозив вуха й застудився, і довго через те примушений був одвідувати славетного доктора «Кайтуса», а попухлими, відстовбурченими вухами викликати глузливі дотепи в казармі й поза нею.
Єдиним зцілющим проблиском у тій задушливій атмосфері казарменого життя, єдиною справжньою втіхою були листи з дому, що незабаром почали зрідка приходити й нагадувати, що десь тече, буяє інше, справжнє людське життя… Але листи надходили рідко… Коли кінчався третій місяць такого нашого поневіряння в казармі, почалися частіші й частіші розмови про літнє таборове життя…
ПЕРЕД ВИЇЗДОМ
Уже нас, молодих, почали групами випускати за подвір’я казарми, вже трохи вільніше почувати ми себе стали в поводженні з «старими» солдатами, а розмови про табори не вщухали, а щодалі більше розпалювали нашу цікавість.
Товариш Хома, зовсім для мене несподівано, виявляти почав безмежний, глибокий і безжурний цинізм. Вихопившись на волю (з двору казарми) він тільки й мови мав, що про дівчат, про білявих фінок, про те, що ех, от би, той… Між іншим, чи на тлі ставлення солдатів царської армії до фінських дівчат, чи просто з національної ворожнечі, з почуття ненависти до нас, як до знаряддя національного гноблення, — але не любили нашого брата фінські парубки й парубчаки смертельно… І не дарма, випускаючи нас на прогулянку, примушувало начальство нас кожного разу неодмінно одягати до боків багнети. Часто траплялося, що доходило між фінською молоддю й солдатами до бійок, а ті бійки, десь у гущавині соснового бору, часто таки кінчалися для солдат трагічно.
Але ми з Хомою — «інтелігенти». У нас до бійок не доходило, та й не могло дійти — ми самі ніколи нікого не зачіпали, не зачіпали через те й нас.
Ми хутко назнали собі затишний притулок — унадилися в гості до зовсім офіненого виходця з країв царства польського — Адама Барановського, що вже років із тридцять шевцював у Фінляндії, тут одружився і мав прехорошу донечку — зовсім дитину ще — може з чотирнадцять років — Матильду Адамівну.
Та ми, власне, не для Матильди й не через Матильду відвідували щонеділі й щосвята кукібну хатинку пана Адама. Його старенька дружина, природжена фінка, надзвичайно симпатична й добра жінка, вміла чудово варити каву, давала нам ту каву за мізерно малу ціну в мікроскопічно маленьких чашечках (звичайної грудочки пиляного цукру вистачало засолодити дві такі чашечки) і, ставши з Матильдою перед столом, де ми з товаришем Хомою важно частувалися, вона, а за нею й донька корчилися з реготу, коли бачили, що ми, випивши по дев’ять таких чашечок, наливали ще й по десятій, сумно позираючи на спорожнілий кофейник… Вони, наприклад, снідаючи зранку, задовольнялися цілком тільки двома такими чашечками.
Не знаючи й слова по-російському, мати з донькою красномовно показували нам рухами, як у нас, од надмірного вжитку тієї рідини, поналухають животи, та як ми неспроможні будемо через те з солдатською рушницею поводитися. І щедро осипали нас веселим, незлобивим сміхом.
І от тут товариш Хома й почав виявляти себе циніком. Виразні їхні жести він перетлумачував по-свойому, відповідав на їхні репліки своїми, брутальними солдафонськими (так само, правда, незлобивими), і ми обидва, підбадьорені смачною, запашною кавою, почували себе в затишній і привітній, хоч і дуже вбогій хатинці, немов у себе вдома, і так само весело, безжурно реготали.
Але часто Хомині жарти переходили, здавалося мені, всякі межі чемности, я побоювався, що його цинізм вичитають жінки з його масних поглядів на дівчину, мені ставало від того сумно, я смикав Хому під столом за поли мундира, і Хома опам’ятовувався.
Так ми просиджували в цій симпатичній родині часом по три й чотири години, і потім, до чергового свята, коли можна було знову дістати дозвіл на прогулянку й погостювати в хороших людей, у нас бувало багато чого згадувати про частування, про кукібні, завжди блискучо прибрані, дві манісінькі кімнатки Барановських, про те, що зовні їхня вбога хатка видавалася за звичайнісінький куреник, та що поруч того куреника, як і в кожному фінському подвір’ї, була обов’язкова маленька лазня — з окропом і парою. Лазні завжди наводили наші думки на дуже сумні спогади про Україну, про те, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
