Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нейробіологиня Нора Волкоу та її колеги продемонстрували, що тривале споживання великої кількості речовин, що стимулюють вироблення дофаміну, зрештою призводить до дефіциту дофаміну. Волкоу проаналізувала процес передачі дофаміну у мозку здорових учасників контрольної групи порівняно з людьми, залежними від різних наркотиків, за два тижні після того, як вони припинили вживати ці наркотики. Нейровізуалізація мозку вражає. На зображеннях мозку здорових членів контрольної групи ділянка мозку у формі квасолини, що відповідає за винагороду й мотивацію, світиться яскраво-червоним кольором, указуючи на високий рівень нейромедіаторної активності дофаміну. На зображеннях мозку людей із залежністю, які припинили вживати наркотики за декілька тижнів до того, та ж ділянка мозку у формі квасолини має темно-пурпуровий колір, що свідчить про незначну передачу дофаміну або про її відсутність.
Докторка Нора Волкоу та її колеги зробили висновок: «Зменшення кількості рецепторів дофаміну D2 у тих, хто зловживає наркотиками, у поєднанні зі скороченням вивільнення дофаміну призводить до зниження чутливості мереж винагороди на стимуляцію природними винагородами».[45] Коли це відбувається, більше нічого не приносить задоволення. Інакше кажучи, гравці команди «Дофамін» беруть свої м’ячі й рукавиці та йдуть додому.
Приблизно за два роки компульсивного поглинання любовних романів я зрештою дійшла до того, що вже не могла знайти книжку, котра б мені сподобалася. Я немовбито виснажила свій центр задоволення від читання романів, й жодна книжка не могла відновити його. Парадокс у тому, що гедонізм (прагнення до задоволення заради задоволення) призводить до ангедонії, тобто нездатності отримувати будь-яке задоволення. Читання завжди було моїм головним джерелом задоволення й втечі від реальності, тому це стало для мене потрясінням і горем.
Мої пацієнти із залежністю розповідають про те, що на певному етапі наркотик уже не діє. Вони перестають відчувати наркотичне збудження. Однак відмовившись від наркотику, вони стають нещасливими. Найпоширеніші симптоми синдрому відміни будь-якої речовини, що спричиняє залежність, – тривога, дратівливість, безсоння й дисфорія.
Саме зрушення рівноваги між задоволенням і болем у бік болю змушує людей знову братися за старе навіть після тривалого утримання. Коли наші терези схилені у бік болю, ми потребуємо свого наркотику, щоб почуватися нормально (відновити рівновагу). Нейробіолог Джордж Коб називає це явище рецидивом, обумовленим дисфорією.[46]
Але є й хороша новина. Якщо чекати досить довго, то наш мозок, як правило, повторно адаптується до відсутності наркотику й у нас відновлюється базовий гомеостаз – рівновага повертається. Після відновлення рівноваги ми знову можемо отримувати задоволення від повсякденних, простих винагород: ходити на прогулянки, милуватися сходом сонця, насолоджуватися вечерею у товаристві друзів.
Люди, місця та речі
Рівновага між задоволенням і болем залежить не лише від повторного вживання самого наркотику, а й від впливу пов’язаних з ним подразників. У спільноті анонімних алкоголіків для опису цього явища використовують такі слова: люди, місця й речі. У світі нейронауки це називають навчанням, що залежить від подразників; відоме також як класичне обумовлення за Павловим.
Іван Павлов, який отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини у 1904 році, продемонстрував, що коли собакам показують шматок м’яса, у них починається рефлекторне слиновиділення. Якщо ж собакам давати м’ясо, увімкнувши дзвінок, вони виділяють слину й тоді, коли чують звук дзвінка, навіть якщо після цього не отримують м’яса. Тобто собаки навчилися пов’язувати шматок м’яса (природну винагороду) зі звуком дзвінка (умовним подразником).
Що відбувається у мозку? Завдяки введенню детекторного зонда у мозок щура нейробіологи мають змогу продемонструвати, що дофамін виробляється в мозку у відповідь на дію умовного подразника (наприклад, звукового сигналу, звуку метронома, світла) задовго до поглинання самої винагороди (скажімо, шматка м’яса). Сплеск дофаміну напередодні отримання винагороди у відповідь на дію подразника не настільки значний, як підвищення рівня дофаміну під дією винагороди. Однак цей початковий мінісплеск пояснює попереднє задоволення, яке ми відчуваємо, знаючи, що нас чекає щось приємне. Відразу ж після впливу подразника активність дофаміну в мозку знижується не просто до базового рівня (мозок має тонічний рівень активності дофаміну навіть за відсутності винагород), а нижче за базовий рівень. Саме цей тимчасовий стан мінімального дефіциту дофаміну спонукає нас прагнути винагороди.
Мій колега, шанований нейробіолог Роб Маленка, якось сказав мені: «Мірилом залежності лабораторної тварини є те, наскільки старанно вона готова працювати (натискати кнопку, шукати шлях у лабіринті, підніматись жолобом), щоб отримати свій наркотик». Як на мене, це стосується й людей. Не кажучи вже про те, що весь цикл очікування й прагнення винагороди може проходити за межами усвідомленого розуміння, що значно ускладнює подолання залежності.
Хоч би яким був рівень залежності, щойно ми отримуємо винагороду, у мозку відбувається великий сплеск дофаміну.
Утім, якщо винагорода, яку ми очікували, не з’являється, то рівень дофаміну знижується. Проте проблема ось у чому: дофамін не повертається до базового рівня, а опускається ще нижче.
Усі ми відчували розчарування, коли наші очікування не справджувалися. Очікувана винагорода, якої ми не отримали, набагато гірша, ніж винагорода, якої ми ніколи не очікували.
Як індуковане подразниками прагнення позначається на рівновазі між задоволенням і болем? В очікуванні майбутньої винагороди рівновага зміщується в бік задоволення (мінімальний сплеск дофаміну), а відразу після впливу подразника відбувається зміщення рівноваги в бік болю (мінімальний дефіцит дофаміну). Дефіцит дофаміну спричиняє прагнення й спонукає до пошуку наркотиків.
Протягом минулого десятиліття були досягнуті значні успіхи в розумінні біологічних причин патологічної схильності до азартних ігор, унаслідок чого ігрові розлади були віднесені в Діагностичному й статистичному посібнику з психічних розладів (5-те видання) до категорії адиктивних розладів. Результати досліджень указують на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке», після закриття браузера.
