Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Не знаю як довго я пробула у відключці, але головне було те, що я прийшла до тями. Перш ніж відкрити очі, я почула голоси і впізнавши їх, вирішила послухати розмову. Діалог вели двоє. Голос Даміля був напруженим і дещо роздратованим, а голос жінки з червоними губами сповнений отрути.
– Ти повинен консумуватись з нею! – голосила вона.
– Ти хочеш щоб я згвалтував її?
– Яка різниця? Головне, що відбудеться консумація. Невже це так важливо чи відчує вона біль чи буде комфортно їй? Це всього лише секс! Традиційне злиття чоловіка та жінки!
– Я не хочу брати її силою. – наполягає Даміль. – ми витримаємо традиційні терміни.
– Для чого витримувати сім днів? Для того щоб вони мали шанс знайти її і повернути додому? Цього ти хочеш, синку? – здригнувся голос жінки до розпачу. – Чи ти забув що вони зробили твоїм батькам?
– Не забув.
– Чи потрібно нагадувати як Мурат познущався наді мною?
– Ні.
– Тоді зроби те, що повинен зробити! Зроби це сьогодні!
– Шахзода, – він назвав її по імені. Тепер я знала імя цієї жахливої жінки. – я обіцяв що знищу їх. Я дотримуюсь своєї обіцянки. Але не підштовхуй мене до того, чого я не хочу робити принципово! – в голосі Даміля майнула тінь непокори та власництва. – Я не буду гвалтувати її! Ми дотримаємось традиційної витримки викрадення!
– Синку, – спробувала заперечити жінка та замовкла під напором командного голосу диявола.
– Моє слово – закон в цьому домі! – рикнув Даміль, підійшовши до мене.
Затамувавши подих, я намагалась розслабити кожен мяз свого тіла, та заспокоїти дихання, щоб не виказати своєї притомності. За мить я відчула дотик теплих пальців до мого обличчя.
– Сім днів і Касимови будуть знищені. – зітхнув Даміль і швидко закрокував геть.
Мене залишили одну і я скористалась цим спокоєм та тишею. Можливо мені потрібно було відкрити очі і роздивитись все довкола, можливо потрібно було спробувати втекти з цього пекла, та я вирішила, що зараз мені необхідно відпочити. Який сенс у втечі якщо я не матиму сил для цього? Та й слабкість все ще була занадто відчутною, вона контролювала моє тіло і мої думки.

Перш ніж прокинутись я бачила сон. Сон в якому я обіймала свого батька і жалілась йому на свою незмогу підвестись на ноги після падіння. Він вислухав мене і посміхнувшись, нагадав, як сильно він пишається мною, як не втрачає віри у мене і як дорожить своєю маленькою дівчинкою, що стала дорослою.
Відкриваю очі, відчуваючи як скупа сльоза зірвалась з вій. Та маленька дівчинка, яка жалілась на своє безсилля, повинна була залишитись уві сні. Вона не повинна повертатись допоки я не знайду вихід з цього кошмару! Браслети все ще нагадували кайдани, адже як би я не намагалась зняти їх, не могла цього зробити, ніби для них потрібен був спеціальний ключ чи магніт.
Я прокинулась в кімнаті, що була геть зовсім не схожою на ту, в яку мене завели після викрадення. Ця кімната була досить просторою і теплою. Теплою для очей, адже кольори стін були ніжними блакитно-пастельними і гарно поєднувались з деревом. Якимось чином все в кімнаті було акуратним і локанічним, кожен предмет мав своє місце і цим не викликав контрастів.
Письмовий стіл справа від вікна доповнювався книжковими поличками, кріслом у кутку та торшером, ніби відмежовуючи робочу зону. Ліжко було застелене чорними простирадлами і приємно пахло мятою та цитрусом, нагадавши мені про Даміля Оразова, нареченою для якого я була викрадена.
Переконавшись, що маю достатньо сил для того, щоб підвестись, я прийняла сидяче положення і зрозуміла, що мене встигли перевдягнути у дещо завелику нічну сорочку з довгими рукавами. Хто це зробив і коли мене мало хвилювало, адже мій погляд було приковано до відкритого вікна, крізь яке в кімнату поступало прохолодне зимове повітря.
Швидко злізши з ліжка, підбігаю до вікна і визираю назовні. По відчуттям ранок лишень змінювався на обідини і був досить сонячним та теплим. Кімната знаходиться на третьому поверсі і не має під собою балконів, як і не має дерев чи кущів. Територія навколо будинку чимось нагадує присадибну ділянку, а можливо і є такою. Від будинку до огорожі невелика відстань, якщо бігти і знати де хвіртка. За огорожею пролягає центральна дорога, а на самій вулиці розташовані однакові триповерхові будинки, які відрізняються лише огорожами.
Почувши відкриття дверей, різко розвертаюсь і дивлюсь на людину, яка увійшла до кімнати. Це була вчорашня жінка, яка тримала скриньку з браслетами. Вона мала приємну зовнішність, а її великі карі очі сяяли добром. Сьогодні на її худорлявому тілі була зелена сукня з бантом на грудях, поверх якої надягнений чорний жупан з вишивкою.
– Дитино, я приготувала тобі курячий бульон та фрукти. – посміхнулась вона, тримаючи перед собою тацю з їжею. – Ти виснажена, тому повинна поїсти.
– Чому ви йому допомагаєте? – запитую її з викликом і примружую очі, плануючи спробу втечі.
– Мене можеш звати тіткою Оманою. – жінка проходить в кімнату і підійшовши ближче до мене, пересмикує плечима. – Ми всі допомагаємо один одному, адже ми родина.
– Тоді чому ви не дозволяєте мені повернутись до моєї родини? – моє запитання не потребувало відповіді. Це була відволікаюча репліка, яка змусила жінку задуматись. 
Поки вона збиралась з думками, я вирішила діяти. Підбігла до неї і вибила тацю з рук, перевернувши тарілки з супом і фруктами на її жупан. Тітка Омана, як вона просила себе називати, зойкнула і випустила з рук тацю, яка з гуркотом впала на підлогу, а слідом за нею дзвінко побився посуд, розкидаючи свої уламки по кімнаті. За кілька кроків я опинилась біля дверей і майже зраділа, коли вибігла в пустий коридор. На тому моя радість і закінчилась.
По сходах вже підіймався Даміль, який щойно мене побачивши прискорився і змінився в обличчі.
– Дитино! – заволала тітка Омана, коли я влетіла в кімнату і схопивши з підлоги уламок склянки, підбігла до вікна. – Не роби цього. – якось надривно благала вона, коли побачила з якою готовністю я притиснула гістря уламку до впадини на шиї. – Зупинись, дитино! Зупинись!
– Або я повертаюсь додому, або я звільняюсь від вашого полону! – вигукнула їй та щойно увійшовшому дияволу.
– Синку, вона, вона, – з очей жінки покотились сльози, відбираючи в неї змогу говорити, а ось Дамілю було що сказати.
Він не відводив від мене свого цинічного майже розгніваного погляду і досить повільно рушив в мою сторону.
– Не випробовуйте мене! – вигукнула і з силою натиснула вістрям уламку на шкіру. – Я не така безсила як вам здалось!
– Я знаю це, Лавіка. – відказав Даміль, продовжуючи своє поступове наближення, нагадуючи хижана на полюванні. 
– Я хочу повернутись додому!
– Ти вдома, Лавіко. – його голос був тихим і заспокоюючим, хоча погляд говорив про інші емоції. – Мій дім – це твій дім!
– Я не буду вам належати! Я не буду миритись з вашими традиціями і я не дозволю використовувати мене заради помсти! – присягаюсь йому, не відчуваючи болю в руці, яка з силою стискала скло.
– Я тобі вірю, Лавіко. Я тобі вірю!