Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

прагнули взяти під свій вплив українську молодь. Лідерам українських старих громад у цих умовах загрожувала небезпека залишитися «генералами без армії», а українському народу — без власної політичної еліти. Ця перспектива викликала збурення в українському суспільстві. Зокрема, вона дуже хвилювала Івана Франка, який у рецензії на книгу А. Фаресова «Народники і марксисти», написаній у 1899 р., назвав російський соціал-демократизм «для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім грунті»[100].

У той же час надихаючий приклад для наддніпрянських українців продовжувала давати Галичина: восени 1895 р. Русько-українська радикальна партія включила до своєї програми вимогу незалежності України і від Австро-Угорщини, і від Росії; у 1899 р. оформляються Українська національно-демократична та Українська соціал-демократична партії, які також стали на позиції державної самостійності України. Павло Тучапський, активний учасник перших українських гуртків соціалістичного спрямування в Києві, у своїх спогадах зазначав, що «інтерес до Галичини» на кінець 90-х рр. «перейшов у справжнє захоплення»[101].

Життя Миколи Міхновського у Києві після закінчення університету в літературі фактично не описане. Навіть його знайомі, що знали Миколу особисто, обійшли ці роки своєю увагою. Сергій Шемет, наприклад, у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського, розповідаючи про цей період його життя, обмежився короткою фразою: «Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування...»[102].

Справді, після закінчення Київського університету перед Миколою Міхновським постала проблема працевлаштування. Молодий випускник зумів її досить швидко вирішити. Йому вдалося знайти місце у одній з київських адвокатських контор, де він почав працювати помічником присяжного повірника. Саме на цій посаді Микола Міхновський сформувався як першокласний адвокат. Він брав участь у різних судових справах, у тому числі і досить складних. Відточуючи свою професійну майстерність, молодий юрист із задоволенням допомагав своїм товаришам по українському руху. Так, наприкінці 1898 р., коли Міхновський сам перебував у скрутному становищі, він запропонував свої послуги Борису Грінченку, який зазнавав переслідувань влади[103]. Мабуть, це непоодинокий випадок у київський період життя Міхновського.

Престижна робота давала засоби до існування, але, за даними поліції, він продовжував мешкати на одній квартирі зі своїм товаришем, студентом Володимиром Шеметом, який через постійні конфлікти з владою ніяк не міг закінчити Київський університет[104]. Ці дані стосуються 1897 чи 1898 рр. Можливо, йдеться про квартиру Камінських на Фундуклеївській, 48. Вона належала батькам давнього приятеля Міхновського Боніфатія Камінського, з яким він навчався на юридичному факультеті і який співпрацював із ним у київській філії «Братства тарасівців». Принаймні в одному зі своїх листів до Чернівців Міхновський просить відповідати йому саме на цю адресу. Боні-фатій, як і Володимир Шемет, належав до категорії «старих» студентів і через свої політичні погляди ніяк не міг одержати диплома юриста. Є ще одна цікава адреса, на яку Міхновський просив пересилати йому листи: «Маловолодимирівська, 70, Кононенку для Міхновського»[105]. В обох випадках йдеться про прізвища людей, що були активними учасниками українського визвольного руху і з якими Миколу Міхновського об’єднували не лише ідейно-політичний вибір, а дуже близькі товариські стосунки.

У київський період він відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії і був звільнений у запас підпоручиком. На час військової служби Микола був майже виключений з активної громадської роботи. В армії його неприємно вразило те, що він в одному з листів називав «огидливим побутом»[106]. Разом із тим, служба в армії дала змогу Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що у 1917 р. стало йому у пригоді.

Про громадсько-політичну діяльність Миколи Міхновського у Києві у 1895 — на початку 1899 рр. Сергій Шемет не пише нічого. Інший автор і знайомий Міхновського Віктор Андрієвський у своєму нарисі його суспільно-політичної біографії також виявився небагатослівним, хоча все ж зазначив: «Він не знав компромісів і навіть по закінченню університету не залишив без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що, доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом (помічником. — Ф. Т.), до злуки обох частин “громади” не дійшло»[107].

Соціалістична студентська громада, яку В. Дорошенко називає «самостійною українською соціал-демократичною дружиною», а Ю. Лавріненко — «політичною організацією під назвою Українська соціал-демократія (УСД чи група УСД. Київ, 1896-1903) на чолі з Лесею Українкою», виникли як результат еволюції до марксизму студентського гуртка під проводом Івана Стешенка, що існував у Києві ще з 1893-1894 рр.[108]. Оскільки Віктор Андрієв-ський протиставляє характер діяльності Миколи Міхновського і Лесі Українки, виникає необхідність внести деякі уточнення в ідейно-політичні позиції обох.

Суттю політичних поглядів Лесі Українки того часу Ю. Лавріненко вважає принцип організаційної самостійності української соціал-демократії. Виокремлення в національну течію було наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. першочерговим завданням українського руху. Це завдання видатна поетка гостро відчувала й прагнула реалізувати у своїй політичній діяльності. Соціалістичний рух, як відомо, є однією з універсальних соціально-політичних течій людства, якої українське суспільство не могло уникнути. І той факт, що цей рух проникав в Україну не лише в російській, а й у європеїзованій формі, що РСДРП не вдалося поглинути потенційних прибічників соціалістичної ідеології з числа української молоді — заслуга Лесі Українки і її однодумців[109].

Але при всьому цьому політика продовжувала розводити по різні боки двох психологічно близьких патріотів України: Леся Українка була соціалісткою і стояла на платформі федерації з Росією, а Микола Міхновський не поділяв соціалістичних поглядів і був послідовним самостійником. Їх конфлікт був неминучим, і певним чином до нього підштовхнув обох Іван Франко. Наприкінці 1896 р. у редагованому ним журналі «Життє і слово» він опублікував статтю «З кінцем року», у якій гостро критикував київських соціалістів за абстрактне теоретизування, за сприйняття федералізму як догми, без турботи спершу забезпечити в Україні ті суспільні сили і той політичний устрій, який би гарантував рівноправність у майбутній федерації. Франко зазначав, що гонитва за «німецькими і російськими (соціалістичними) модами» веде до втрати зв’язку з рідним народом, і радив наддніпрянським радикалам брати приклад не у «Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ» і робота яких «була зовсім гиблою і безплодною», а у литовців, латишів, грузин і поляків, які навчилися поєднувати легальні і нелегальні способи довготривалої і копіткої роботи для піднесення освітнього і культурного рівня народу, його