Читати книгу - "День триффідів"

незрозумілу точність, з якою вони ціляться своїм жалом, майже завжди вдаряючи в голову. Також ніхто не звернув увагу на їхню звичку ховатися біля своїх жертв. Причина такої поведінки стала зрозумілою, коли виявилося, що вони харчуються не лише комахами, а й м’ясом. Вусик, що слугував жалом, не мав достатньої м’язової сили, щоб розірвати тверду плоть, але був здатен витягувати шматочки м’яса з розкладеного тіла й піднімати їх до чашечки на стеблі.

Також науковці не проявили великого інтересу і до трьох маленьких безлистих паличок біля основи стебла. Панувала легковажна точка зору, що вони можуть мати якийсь стосунок до репродуктивної системи — системи, яка в ботаніці є чимось на кшталт комори, куди скидають усі частини із сумнівним призначенням, щоб розібратися з ними пізніше. Тому було висунуто припущення, що їхня здатність раптово починати рухатися і вистукувати барабанний дріб об головне стебло є дивною формою любовного потягу триффідів.

* * *

Можливо, те, що мене вжалило на самому початку ери триффідів, і стимулювало мій інтерес до них, бо з того часу я відчував з ними якийсь зв’язок. Я провів (або «змарнував», якщо дивитися на це очима мого батька) чимало часу, захоплено спостерігаючи за ними.

Не можна звинувачувати його в тому, що він вважав це заняття нікчемним, але з часом ці спостереження виявилися набагато кориснішими, ніж будь-хто з нас підозрював, бо якраз незадовго до того, як я залишив школу, «Арктично-Європейська рибно-жирова компанія» реорганізувалася, одночасно викинувши зі своєї назви будь-які згадки про рибу. Громадськість дізналася, що ця та інші компанії збираються вирощувати триффідів у великих масштабах, щоб видобувати з них надзвичайно поживну макуху для годівлі худоби. Отже, за одну ніч триффіди потрапили у великий бізнес.

Я одразу ж прийняв рішення щодо свого майбутнього. Я звернувся до «Арктично-Європейської», де мої навички допомогли мені знайти роботу на виробництві. Невдоволення батька дещо пом’якшилося після того, як він дізнався про заробітну плату, що була непоганою як для мого віку. Але коли я з ентузіазмом заговорив про майбутнє, він лише пирхнув у вуса. Він по-справжньому вірив лише в ту роботу, за якою стояла давня традиція, але дозволив мені йти своїм шляхом.

— Зрештою, якщо ця справа виявиться неуспішною, ти ще досить молодий, щоб взятися за щось серйозне, — зазначив він.

Але виявилося, що в цьому немає потреби. За п’ять років, що минули до того, як вони з матір’ю розбилися на прогулянковому аеробусі, вони встигли побачити, як нові олії витіснили з ринку всіх конкурентів, і ті з нас, хто взявся за цю справу з самого початку, були забезпечені роботою на все життя.

Одним з таких піонерів був мій друг Волтер Лакнор.

Спочатку в компанії сумнівалися, чи варто брати Волтера на роботу. Він мало розбирався в сільському господарстві, ще менше в бізнесі, а навичок для лабораторної роботи в нього взагалі не було. З іншого боку, він багато знав про триффідів, мав якийсь вроджений хист поводитися з ними.

Я й досі можу лише здогадуватися, що сталося з Волтером того фатального травня. Шкода, що він не врятувався. Пізніше він став би надзвичайно цінною людиною. Не думаю, що хтось по-справжньому розуміє триффідів або колись зрозуміє, але Волтер був до цього ближчий, ніж будь-хто з тих, кого я знав. Або, мабуть, краще буде сказати, що він відчував їх інтуїтивно.

Він вперше здивував мене, коли я пропрацював у компанії рік або два.

Сонце вже сідало. Ми вже закінчили роботу і з почуттям повного задоволення дивилися на три поля з майже дозрілими триффідами. У ті дні ми ще не тримали їх у загородах, як пізніше. Вони розташовувалися на полях рядами — принаймні кожен був прив’язаний за ланцюг до сталевого стовпа, бо самі рослини не дуже відчували цю регламентацію. Ми вважали, що приблизно за місяць вже можна буде видобувати з них сік. Вечір був тихий, і єдиним звуком, що порушував цю тишу, був стукіт маленьких паличок триффідів об стебла. Волтер дивився на них, злегка нахиливши голову. Потім витягнув з рота люльку.

— Щось вони балакучі сьогодні, — зауважив він.

Я сприйняв це як метафору — як і будь-хто на моєму місці.

— Може, це через погоду, — припустив я. — Думаю, вони роблять це частіше, коли сухо.

Він з усмішкою глянув на мене.

— Ти теж більше балакаєш, коли сухо?

— Чому б це я мав… — почав я і замовк. — Та ну, ти справді хочеш сказати, що вони розмовляють? — сказав я, помітивши вираз його обличчя.

— А чом би й ні?

— Та це ж абсурд. Рослини, що розмовляють…

— Ще більший абсурд, ніж те, що вони ходять? — спитав він.

Я витріщився на них, потім знову на нього.

— Я ніколи не думав… — з сумнівом почав я.

— А ти подумай трошки. І поспостерігай за ними. Мені буде цікаво почути твої висновки, — сказав він.

Дивно, що за весь час моєї роботи з триффідами мені навіть на думку не спадало, що таке можливо. Гадаю, я ставився до них упереджено через так звану теорію любовного поклику. Але щойно Волтер підкинув мені цю ідею, вона застрягла в мене в голові. Я не міг позбутися відчуття, що вони й справді можуть вистукувати одне одному таємні повідомлення.

До цього часу я думав, що дуже ретельно спостерігав за триффідами, але коли про них говорив Волтер, я розумів, що не бачив практично нічого. Будучи в доброму гуморі, він міг годинами розмовляти про триффідів, розвиваючи теорії, що часом звучали дико, але іноді не здавалися аж такими неможливими.

На цей час публіка вже перестала вважати триффідів дивакуватими. Вони були незграбно кумедні, але не дуже цікаві. Проте компанія вважала їх цікавими. На думку її членів, триффіди були благодаттю для кожного, особливо для самої компанії. Волтер не поділяв ні того, ні іншого погляду. Часом, слухаючи його, я сам починав передчувати щось недобре.

Він цілком впевнено стверджував, що вони «розмовляють».

— А це, — заявляв він, — означає, що десь у них має бути інтелект. Він не може бути в мозку, бо розтин свідчить, що нічого подібного до мозку в них немає, але це не означає, що роботу мозку не може виконувати якийсь інший орган. У них явно є якийсь інтелект. Хіба ти не помічав, що коли вони атакують, то завжди тягнуться до незахищених частин? Майже завжди до голови, але іноді й до рук. І ще одне: якщо ти глянеш на статистику травм від триффідів, то просто зверни увагу