Читати книгу - "День триффідів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я прийшов до тями вже в ліжку, навколо мене сиділи батько, мати і лікар, який з тривогою спостерігав за мною. Голова в мене аж розколювалася від болю, і взагалі боліло все тіло; як я потім виявив, моє обличчя з одного боку було прикрашене плямистим червоним рубцем. Мене марно й наполегливо розпитували, як я зомлів у саду; я не мав ані найменшого уявлення про те, що мене вдарило. Минуло трохи часу, перш ніж я довідався, що став одним з перших людей в Англії, кого вжалив триффід і для кого це обійшлося без серйозних наслідків. Цей триффід був, звичайно, незрілий. Але ще до того, як я одужав, мій батько достеменно з’ясував, що зі мною трапилося, і, коли я знову вийшов у сад, він уже суворо відплатив триффідові, спаливши його залишки в багатті.
* * *
Тепер, коли ходячі рослини стали встановленим фактом, преса втратила свою колишню байдужість і почала привертати до них широку увагу. Потрібно було вигадати для них якесь ім’я. Ботаніки за давньою звичкою вже почали вигадувати незграбні багатоскладові греко-латинські назви із застосуванням слів ambulans та pseudopodia, але газети та громадськість хотіли чогось легшого для вимови і не надто важкого для заголовків. Якби ви могли продивитися газети того часу, то побачили б, що їх називали:
Трихоти
Триніти
Трикаспи
Триноги
Тригенати
Трикети
Тригони
Триподи
Трилоги
Триппети
Тридентати
І безліччю інших назв, які навіть не починалися з «три», хоча майже всі зосереджувалися на властивостях їхнього активного тризубого кореня.
Розгорнулася ціла дискусія, публічна, приватна, салонна, із запеклою боротьбою за той чи інший термін і застосуванням майже наукових, квазіетимологічних або інших численних підстав, але зрештою в цьому філологічному змаганні переміг один термін. Його перша форма була не надто прийнятною, але в загальному вжитку початкове довге «т» модифікувалося і за звичкою додалося ще й друге «ф», щоб не лишалося жодних сумнівів. Так і з’явився стандартний термін. Чіпке маленьке ім’я, вигадане в одній з газетних редакцій як зручна назва для дивної речі, якій судилося бути пов’язаною з болем, страхом та стражданням — ТРИФФІД…
* * *
Перша хвиля суспільного інтересу незабаром спала. Так, триффіди були трохи дивні, але, зрештою, те саме можна сказати про будь-які новинки. Так само люди колись дивувалися іншим істотам — кенгуру, гігантським ящіркам, чорним лебедям. Та й, якщо подумати, хіба триффіди чимось дивніші за мулову рибу, страусів, пуголовків і сотню інших істот? Кажан був твариною, яка навчилася літати. Ну а тут рослина навчилася ходити — то й що з того?
Але були й особливості, якими важче було знехтувати. Росіяни, вірні собі, затаїлися і мовчали про походження рослини. Навіть ті, хто чув про Умберто, не пов’язували її виникнення з ним. Її раптова поява і, більше того, широке розповсюдження спричинили найдивовижніші гіпотези. Хоча в тропіках триффіди росли швидше, майже з кожного регіону за межами полярних кіл та пустель повідомляли про виявлення їхніх зразків на різних стадіях розвитку.
Люди відчували здивування і деяку огиду, дізнавшись, що рослини є м’ясоїдними, а мухи та інші комахи, які потрапляли до чашки квітки, перетравлювалися за допомогою липкої речовини. Ми, мешканці зон з помірним кліматом, знали про комахоїдні рослини, але не звикли бачити їх за межами спеціальних оранжерей і схильні були вважати їх дещо непристойними або принаймні недоречними.
Але насправді тривожним було відкриття того, що завиток на кінці стебла триффіда може перетворюватися на тонке жало десять футів завдовжки, здатне викинути достатньо отрути, щоб убити людину, якщо ця отрута потрапить на незахищену шкіру.
Щойно люди оцінили цю небезпеку, по всьому світу почали знервовано трощити триффідів, аж доки хтось не зрозумів, що для того, аби зробити їх нешкідливими, достатньо лише видалити жало. Після цього істеричне нищення рослин, кількість яких на той час серйозно впала, припинилося. Трохи пізніше з’явилася навіть мода мати в саду одного або двох триффідів з обрізаним жалом. Було виявлено, що для відновлення жала потрібно близько двох років, тож щорічне підрізання давало гарантію, що вони будуть безпечними і зможуть служити розвагою для дітей.
У країнах з помірним кліматом людині вдалося стримати більшість форм природи в безпечному для себе стані, тож статус триффіда був тут зрозумілий. Але в тропіках, особливо в густих лісах, вони швидко стали справжньою карою.
Мандрівник міг геть не помітити триффіда серед звичайних чагарників або підліска, й отруйне жало вражало його, щойно він опинявся у межах досяжності. Навіть пересічному місцевому мешканцю було важко виявити нерухомого триффіда, який підступно ховався в хащах біля стежки. Вони були неймовірно чутливі до будь-яких рухів поблизу, і їх важко було заскочити зненацька.
Боротьба з триффідами стала серйозною проблемою в цих регіонах. Найзручнішим способом було відстрелити верхівку стебла разом із жалом. Корінні мешканці джунглів стали використовувати криві ножі, прив’язані до довгих легких жердин; ця зброя була ефективною, якщо їм вдавалося вдарити першими, але якщо триффід міг гойднутися вперед і збільшити діапазон дії жала ще на чотири-п’ять футів, користі від неї не було. Але невдовзі ці списоподібні пристрої були замінені на пружинні рушниці різних типів. Більшість з них стріляли дисками, хрестами або невеликими бумерангами з тонкої сталі. Як правило, вони неточно стріляли вже з відстані понад дванадцять ярдів, хоч і були здатні акуратно зрізати стебло триффіда з відстані у двадцять п’ять. Цей винахід сподобався як представникам влади, котрі майже з одностайною неприязню ставилися до нерегульованого перевезення рушниць, так і самим стрільцям, які виявили, що метальні снаряди є набагато дешевшими й легшими за патрони і чудово підходять для тихих злочинів.
В іншому місці тривало колосальне дослідження природи, звичок та будови триффідів. Старанні експериментатори ставили перед собою завдання визначити в інтересах науки, на яку відстань може пересуватися триффід; чи визначає він де перед, або рухається в усіх напрямках з однаковою незграбністю; скільки часу його коріння має перебувати в ґрунті; які реакції викликає в нього наявність у ґрунті різних хімічних речовин; і величезну кількість інших як корисних, так і непотрібних питань.
Найбільший зразок, який бачили в тропіках, сягав приблизно десяти футів заввишки. У Європі не спостерігалося зразків більше восьми футів, а середній зріст дорівнював майже сімом. Виявилося, що вони легко адаптуються до широкого спектра клімату та ґрунтів. Здавалося, що в природі у них не було ворогів, крім людини.
Але існував і цілий ряд непомітних характеристик, які певний час не коментували. Наприклад, тривалий час ніхто не звертав уваги не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День триффідів», після закриття браузера.