Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Перед нею відкрився вид на красиву простору вітальню. Її стіни вкривали яскраві картини із пейзажами природи, а на підлозі простягався блакитний килимок із червоними та зеленими смугами. На розкішній тумбі із червоного дерева розташовувався сучасний широкоекранний телевізор. Навпроти нього був великий м'який синій диван, на якому могли б поміститися одразу декілька людей. Навпроти вікна розташовувалися ще одні двері і судячи по сходам, які вели глибоко вниз, ці двері вели до підвалу. Перед цими відчиненими дверима зігнулася навпіл висока худорлява жінка, яка боролася з кимось чи чимось невідомим, що намагалося підвестися по сходам нагору. Хто був внизу Фелісія ніяк не могла роздивитися. Єдине, що вона бачила, це була пані Дорсет, яка не давала незрозумілій істоті вирватися на волю. Довге чорне волосся жінки хилиталося із сторони в сторону, спадаючи на її видовжене худорляве обличчя. Бліда шкіра, здавалося, сяяла зсередини містичним сяйвом. Гострі ніс та підборіддя робили пані Дорсет схожою на якусь моторошну відьму зі страшних казок, які читала Фелісія. Це переконання дівчинки підкріплювалося тим фактом, що обличчя пані Дорсет було спотворене цілим мереживом потворних шрамів. Рожеві лінії проходили через праву брову жінки, весь її лоб,  обривалися перед одним оком і продовжувалися до самої щоки та шиї. Дорсет весь час ховала ці шрами власним чорним сплутаним волоссям. Фігуру жінки облягав чорний светр та шкіряна спідниця такого ж кольору.

Весь цей час істота внизу сходів видавала розлючений придушений крик, намагаючись вирватися на волю та потрапити до вітальні. А пані Дорсет сичала крізь зуби щось гнівне та отруйне і не давала тому чомусь вийти за межі дверей. Через якусь мить крики урвалися і пані Дорсет щезла у темній глибині, яка починалася за дверима. Згодом жінка повернулася, розлючено ляснула дверима та зачинила їх на замок, прогорнувши в ньому червоний ключ. Пані Дорсет сховала його у кишеню спідниці, а потім втомлено зітхнула, занурила обличчя у свої руки із тонкими довгими пальцями і здавалося, що заплакала. Плечі жінки здригалися від стримуваних сліз, які рвалися на волю.

Фелісія не розуміла, свідком чого вона зараз стала. З ким боролася пані Дорсет? Чому її обличчя настільки спотворене жахливими шрамами? Що за істота настільки гнівно могла кричати? Кого тримає за зачиненими дверима ця загадкова жінка? І чому вона плаче? Невже це все через її власне нещастя та цей траур, про який говорила колись мати дівчинки? Фелісія знала, що їй не варто було затримуватися тут та сунути свого носа у справи абсолютно чужої незнайомої жінки. Вона повинна йти звідси, поки не стало пізно. Всім своїм єством Фелісія відчувала, що це не зовсім правильно, що вона побачила цей дивний епізод із життя відлюдькуватої пані Дорсет. Але, коли Фелісія почала повзти подалі від вікна, то раптом побачила, що висока жінка помітила її через скло і тепер дивилася на неї. Цей крижаний погляд глибоких серйозних очей із темними колами під повіками прикував до місця Фелісію. Дівчинка вся ніби примерзла до землі перед вікном, не в силах відвести своїх власних очей від обличчя жінки. Фелісія сама сильно зблідла від незрозумілого страху, який заворушився всередині її душі. Зараз дівчинка та жінка нагадували зі сторони удава, який гіпнотизував свою жертву-кролика вбивчим поглядом. Дивовижна сцена, яка сталася перед тим, тепер немов поєднала між собою цих двох однією моторошною таємницею. Фелісія розумом усвідомлювала, що їй треба тікати якомога далі, але її тіло не слухалося здорового глузду і дівчинка не здатна була й поворухнутися. Вона лише мовчки стежила, як пані Дорсет повільно виходила з вітальні, відчиняла вхідні двері та підходила до неї, зупинившись за декілька кроків. На близькій відстані жінка здавалася високою стрункою тополею, чия голова на довгій тонкій шиї губилася десь у далечині. Чорне волосся легко ворушилося від вітерця, що панував на вулиці. Довгі вії жінки все ще блищали від сліз, хоча тепер вона не плакала, а зосереджено та пильно вдивлялася у обличчя Фелісії, від чого останній було не по собі. Пані Дорсет здавалася красивою жінкою, але яку зламало життя, додавши їй трохи сивини на кінчиках волосся та зморшок на лобі, в куточках рота та вздовж очей. Страшні ушкодження на обличчі перетворили колись красиву величну жінку у страшну відьму. Зблизька старі шрами здавалися ще більш потворними та псували жінці зовнішній вигляд, відштовхуючи від неї. Нарешті, через декілька хвилин мовчання, жінка заговорила приємним голосом, який трохи тремтів:

-Що ти тут робиш, дівчинко? Здається, що ми не знайомі, хоча я й не впевнена, що це так.

-Я... Я не хотіла підглядати за вами, пані Дорсет- налякано відповіла тихим голосом Фелісія, відходячи від вікна та поступово задкуючи до паркану- На ваше подвір'я випадково закотився мій м'яч і я лише хотіла його забрати. Ви не подумайте нічого поганого, я не з метою зробити щось лихе.

Висока жінка нахилилася та підібрала кольоровий м'ячик, який лежав на землі там, куди його кинула дівчинка перед тим, як підійти до вікна. Покрутивши його у руках, пані Дорсет посміхнулася якоюсь болючою посмішкою, знову перевела погляд своїх красивих зелених очей на Фелісію та почала підходити ближче до дівчинки, простягаючи їй м'яча зі словами:

-Так це все лише через одну іграшку? Всього-навсього? А ти не могла просто постукати у ворота та попрохати мене віддати її тобі, замість того, щоб вдиратися на чуже подвір'я? Йди сюди, я віддам тобі твою річ. Як тебе звати, дівчинко?

-Фелісія.... -трохи сміливіше сказала дівчинка, зрозумівши, що жінка не буде її сварити за такий дивний вчинок, як проникнення на територію домогосподарства іншої людини- Ви праві, я якось не подумала. Вибачте, просто все сталося дуже швидко, а я не хотіла вас турбувати. Вся наша вулиця розповідає про вашу самотність та горе, тому я щиро вам співчуваю. І розумію, що вам могло бути не до мене та моїх проблем з м'ячем. Це я була винна в тому, що він опинився за вашою огорожею. Дякую вам за все, я заберу свою річ і піду, а вас благаю не казати мамі, що ви мене тут бачили.