Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Дівчинка наблизилася до високої привітної жінки та взяла з її рук свого м'ячика. Але тільки вона це зробила, як висока пані схопила Фелісію сильною рукою за іншу кисть, притягнула до себе, її обличчя змінилося на гримасу злості і вона просичала дівчинці:

-Я знаю! Знаю все! Знаю, що ти брешеш нахабно мені в очі. Ти не Фелісія. Твоє ім'я Карен. Ти насправді Карен! Моя Карен! Чому ти від мене ховалася? Чому змусила мене страждати? Чому полишила мене на самоті на всі ці місяці? Ти підеш зі мною, бо твоє місце у рідному домі. Я в тебе відіб'ю бажання брехати рідній матері.

-Що за нісенітниці?- злякалася Фелісія та почала вириватися із міцної хватки пані Дорсет- Мене звати Фелісія, я ніяка не Карен. Я не розумію про що ви говорите. І ви не моя матір. Відпустіть мене! Відпустіть, інакше я закричу!

-Не можу.... Не можу ....- раптом затремтіла висока жінка і на її обличчі з'явився страх, вона озирнулася на свій власний дім та швидко зашепотіла- Він завжди поряд. Завжди стежить за мною. Ходить по дому. І прохає мене, прохає здійснювати це раз за разом. Все заради твого повернення. Твоєї безпеки. Навіть зараз він стоїть та дивиться з вікна моєї спальні. Стоїть біля шиби та сміється з моєї слабкості та нерішучості. Я повинна бути сильною. Тебе потрібно захистити, Карен. Потрібно заховати від нього так глибоко, як тільки зможу.

Зрозумівши, що вона потрапила до рук божевільної, Фелісія відчула, що всередині неї все похололо. Потрібно було діяти негайно, щоб вирватися з рук пані Дорсет. І дівчинка з усього розмаху вдарила жінку по обличчю своїм м'ячем. Та закричала від болю та послабила свою хватку. Фелісія нанесла їй ще один удар ногою та кинулася до паркану. Дівчинка заскочила на нього та почала перелазити. Але тут відчула, як її схопили за одну ногу позаду та почали сильно тягнути назад. Озирнувшись, Фелісія побачила, що пані Дорсет силкується втягнути дівчинку знову до свого подвір'я. Весь цей час жінка із скуйовдженим волоссям та шаленим гарячковим поглядом очей шепотіла крізь зуби:

-Не йди, Карен.... Не кидай мене знову, не залишай мене у цьому проклятому будинку на самоті. Він бажає крові. Він не спиниться. Це я в усьому винна. Я його прикликала на свою голову. І він ніколи не заспокоїться.

-Відчепіться від мене! Відчепіться! Заберіть свої руки геть! Клята відьмо!- розлютилася Фелісія, і почала виривати власну ногу з рук жінки.

Через декілька хвилин мовчазної запеклої бійки, Фелісія вирвалася від пані Дорсет. Її нога миттєво вискочила з кросівка і дівчинка болюче впала на протилежну сторону паркану. Вона сильно вдарилася об землю і від удару в неї перехопило дихання, а перед очима затанцювали кольорові плями. Але звук запорів хвіртки, яку поспішно відчиняли, привів Фелісію до тями. Підхопившись на ноги та тримаючись за забиті боки, дівчинка побігла вниз по пагорбу, подалі від цього дому та божевільної пані Дорсет. Коли Фелісія вибігла на середину вулиці, то вона зупинилася і тривожно озирнулася через плече. На вершині пагорбу стояла висока фігура Дорсет. Жінка мовчки дивилася вслід дівчинці, а потім похитала головою у розпачі зі сторони в сторону та приклала пальця до губ. Чомусь цей жест пані Дорсет сильно налякав Фелісію і вона зрозуміла для себе, що якщо вона кому-небудь розкаже про події у чужому подвір'ї, то Дорсет зробить щось лихе із нею. Постоявши пару хвилин, пані Дорсет повернулася до свого подвір'я та закрила із металічним гуркотом свою хвіртку, знову відгородившись від цього світу.

Важко дихаючи, Фелісія повернулася додому. Бажання гуляти та гратися після пережитого миттєво зникло, поступившись місцем страху та цікавості. Коли дівчинка заходила додому, то до неї одразу кинулася мати, яка встигла вже повернутися з роботи. Розлючена жінка одразу нависла над нею і, показуючи на її брудний одяг та ногу без кросівка, почала гримати:

-Де ти знову була, Фелісіє? Що це за вигляд такий? Куди подівся твій кросівок? Ти знову шукала проблеми собі на голову? Забула, що я казала тобі? Я наказувала гратися тільки біля будинку та далеко не відходити. Ну, чого мовчиш? Відповідай!

Фелісія поглянула у очі матері, в яких палало полум'я правдивого гніву і заклякла. Спочатку дівчинка хотіла розповісти матері про дивні дії пані Дорсет, про крик з її підвалу, про те, як її саму ледве не схопила жінка. Але слова десь застрягли на півдорозі до горла та змішалися з іншими тривожними думками. Її розповідь призводила до того, що вона сама вдерлася на чужу територію, як справжня бандитка, а цього мати не прийме точно. Своїм м'ячем вона могла розбити щось в чужому будинку і її сім'я платила б за це. У дивовижну історію Фелісії мати теж не повірила, бо сама особисто співчуває горю Дорсет і вирішила б, що дівчинка сама викликала агресію в жінки. До того ж, вона й сама не зрозуміла свідком чого стала у подвір'ї дому пані Дорсет. Надто мало фактів вказували на якусь провину з боку Дорсет, а от все було проти самої Фелісії, яка робила там незрозуміло що. Та ще й мати, яка ніколи не слухала доньку, а готова була її засудити, знайти в її діях новий проступок та знову її покарати. Додатково до цього, Фелісія пригадала моторошний погляд Дорсет та її прикладений до вуст палець. Очі жінки в ту мить не бажали нічого доброго для Фелісії. Раптом, вона справді відьма та накладе якесь прокляття на неї, якщо вона спробує розповісти про події у подвір'ї дому?

Замість потрібних слів, Фелісія просто заплакала та сказала:

-Я знаю ... Просто впала і випадково втопила у калюжі м'яч та кросівок.

-Йди до ванної кімнати та вмийся!- тяжко зітхнула мати, обхопивши руками скроні- А потім - марш до своєї кімнати. Сьогодні посидиш без обіду і нікуди не підеш гратися. Ти вже достатньо зробила на сьогодні. Господи, за що ж ти мені дав таку неспокійну дитину, від якої вічно одні проблеми? І яка з тебе допомога на старість виросте? Йди, бачити тебе сьогодні не хочу.

Роздягнувшись та вмившись нашвидкоруч, Фелісія прожогом побігла до своєї кімнати та кинулася одразу на ліжко. І лише тут дівчинка дала волю своїм сльозам. Звісно, що вона ще легко відбулася лише словесним вироком та її не закриють цього разу у темній тісній комірці за провину. Але події цього клятого дня в суміші з материним гнівом змішалися у голові Фелісії докупи і тепер пекучий біль душив її ізсередини. Дівчинка відчувала себе розгубленою та непотрібною. Її не розуміли, її не приймали. Тут, наодинці із собою, Фелісія раптом усвідомила, що вона спеціально все своє свідоме життя вчиняла різні дурні вчинки, прагнучи більшої батьківської уваги. Бо весь час вони були зайняті своєю роботою і ніби забували про її існування на довгий час. Тому не дивно, що Фелісія не захотіла поділитися з матір'ю своїми страхами та небезпечними пригодами, які вона пережила сьогодні у подвір'ї пані Дорсет.