Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

На сході, розпливаючись криваво-червоною плямою по небу, зайнявся світанок. Перші боязкі промені сонця розсіювали нічну пітьму, осяваючи її блідим світлом, випаровували бридкий щільний туман, який з'явився в передсвітанковий час. Початок нового дня вселяв надію, що чекати наодинці мені вже недовго, скоро попросинаються інші члени нашої маленької компанії, ми перекусимо і продовжимо шлях.

Але я рано розслабилася, якраз саме в цьому густому тумані і ховалося щось, з чим мені ще не доводилося стикатися. Я помітила цю істоту надто пізно, коли до межі захисного контуру залишалося менше семи метрів. Маючи людську статуру, вона вивертала кінцівки під немислимими кутами і, рухаючись подібно до павука, переставляла їх одну за іншою з чималою швидкістю.

Створивши фаєрбол, я вирішила підпустити її ближче,  щоб краще розглянути - невибачна помилка. Занадто сильно понадіялася на захисний контур, який тварюка перетнула, навіть не здригнувшись.  Ось тоді, признаюся, я не слабо злякалася. На щастя, нас в академії готували до подібного повороту. Тому запущений фаєрбол досяг своєї мети, проте не мав належного ефекту - його полум'я вбралося в шкіру істоти, не завдавши їй шкоди. І все ж чудовисько зупинилося, немов намагалося зрозуміти "а що це, власне, було"?.  Я ж, скориставшись його тимчасовим замішанням, створювала нове заклинання і попутно розглядала істоту.

Вона була біла і абсолютно лиса зі зморщеною, дряблою як у старої людини шкірою. Її білі очі зливалися  за кольором з шкірою настільки, що я спочатку думала, що вони і зовсім відсутні. Ніс був невеликою круглою діркою з червоними запаленими краями. Рот, з тонкими сірими губами, утикався безліччю дрібних гнилих зубів, саме зубів, а не іклів, що є великою рідкістю для таких ось породжень пітьми. Вух не було видно, так що не можу сказати чи були вони взагалі. Ні кисті, ні ступні повністю розглянути не вдалося, бо вони потопали у високій траві.

Закінчивши формувати заклинання, здатне спопелити будь-кого немертвого (а то, що переді мною представник саме цього класу я не сумнівалася, оскільки нечисть, яка б вона не була, випромінює тепло, ця ж тварюка навіть на відстані відчувалася як крижана брила), я запустила його в це щось. З тим же результатом, що і фаєрбол, заклинання не заподіяло анінайменшого збитку. Час панікувати і звати на допомогу!

- Гор! - тільки і встигла крикнути я перш, ніж ця незрозуміла істота кинулася на мене. Ми повалилися на землю, причому ця тварюка всілася згори. Мало того, що вона мене осідлала, так ще і почала наближати свою потворну морду, приміряючись до моєї шиї. Я ж, якимсь немислимим чином, упіймавши цю капость за передні лапи, що зблизька виявилися спотвореними людськими руками, ухилялася від її атак.

Тієї ж миті табір прокинувся та пожвавився: поруч розсерджено зашипів Смерч і заричав Біс. Усе тіло злісної тварюки на мить охопило ореолом світла, коли він згас, то все повторилося знову і знову з різним відтінком, а потім до Абігора дійшло, що на цю потвору магія не діє. Навіть навпаки, схоже, подібні маніпуляції підбадьорили істоту та спонукали до більш активних дій. Вона почала лютіше нападати на мене, а якщо врахувати, що розміри і вага у неї були як у середньостатистичної людини, то я б і ворогові не побажала подібної долі.  А хоча, дзуськи - побажала б, найзлішому, не одній же мені так вивертатися!

Якби я послухалася Абігора і провела чергування у вигляді звіра або хоч би встигла обернутися в нього перед нападом, та перевага була б на моїй стороні. Але в демонічній іпостасі я мала лише фізичну силу, магія була не доступна, принаймні до мого повного повноліття, коли людська душа і сутність демона зливаються воєдино. Тому перебування в звичнішому людському виді зіграло злий жарт - сили мої повільно, але все ж таки покидали мене.

Подумки я вже готувала свою прощальну промову, але все ніяк не могла визначитися, в якому трактуванні вона буде. Щось на зразок: "поминайте мене іноді незлим тихим словом" або "щоб тобі, Абігор, усе життя перед сном моя примара являлася"! Чому саме йому випало таке щастя? А не треба було пертися у болота "без крайньої необхідності", не даремно ж якісь розумні люди таку приписку зробили!

Але ось, за спиною нежиті промайнула фігура наставника. Не встигла я зрадіти тому, що він змінив тактику, як, стримуюча мене істота сіпнулася, завила і, як мені здалося, скривджено схлипнувши, витріщилася на груди. Кволу постать прошив клинок Гора, що не дістав до мене всього кілька сантиметрів. Н-да, якщо так і далі піде, то я схиляюся до другого варіанту прощання. Але найцікавіше те, що навіть з проткнутою грудною кліткою тварюка не збиралася з нами прощатися.  До того ж висновку прийшов і Абігор, витягаючи з живучої гидоти свій меч і приміряючись ударити її так, щоб нанести вагомий ущерб, не зачепивши мене. Зробити це було дуже важко, оскільки ми з цією заразою знаходилися непристойно близько і в постійному русі.

- Коли скажу, постарайся відштовхнути цю погань якнайдалі від себе, - видав Абігор.

- Безодня тебе забери, а я що роблю?! - обурено пропихтіла я, присікаючи чергову спробу нежиті укусити мене. - Чи з боку це виглядає як жаркі обійми?

- Ти не мудруй, а роби, як я сказав! - крикнув Гор і, примірявшись, скомандував, - Зараз!

Одночасно з його командою я, зібравшись з силами, випрямила руки, відштовхуючи від себе цю мерзенність. Тієї ж миті хлопець змахнув мечем розтинаючи потвору навскоси від плеча до поясу. На мене полилася чорна кров уперемішку з нутрощами.  Неприємне відчуття, дуже неприємне. Особливо якщо врахувати, що усе це було холодне, в'язке і погано пахне. Відтерши рукавом обличчя, я спробувала встати, але ноги зрадливо підкосилися. Абігор несподівано прийшов на допомогу і в цьому: притримав мене за пахви, поки я збирала ноги в купу, почекав, доки поверну собі стійкість, а потім поцікавився відпускаючи: