Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Ну, допустім.

— Так от, ця станція — теж відправна точка. Тільки буквальна — відправна точка на той бік!

— І?

— А тепер дивись. Тоді, у дитинстві, я ще читати не вмів, і тільки букву «А» впізнав. Їх у назві станції було дві, точно пам’ятаю. І в цієї станції теж у назві дві «А»! — Андрій глянув на Валеру, і в його погляді прочитувалося урочисте «Вуаля!»

— І шо? — той насупився. — Хочеш сказать, її спеціально для тебе назвали?

Андрій знизав плечима:

— Я думаю, Валер, це щось типу віддзеркалень.

— Як у «Принцах Амбера»?

— Як у дзеркалі. Кривому. Коротше, з двома «А» на маршруті Херсон-Київ тільки одна станція, — Андрій тицьнув Валері під носа дисплей телефона. — Кагарлик.

— Так Кагарлик оно рядом, — Валерка скептично скривився. — А ти, щитай, часов дванадцять із Києва їхав!

— Валер, я ж не їхав, і не в Кагарлик приїхав. Ніяк ти не зрозумієш! От слухай, — Андрій почав читати з телефона: — «До початку вісімдесятих станція була тупиковою».

— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.

Валера почав неквапно допивати колу.

— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!

— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.

— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.

— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!

— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?

— Ні чорта я не розумію.

— Я шукаю свій вхід, Валерчику.

— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.

Андрій відмахнувся:

— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?

— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.

— У Кагарлик, куди!

— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.

— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?

Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.

— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.

— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.

— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.

Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.

— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.

— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.

— Що ж тоді має значення?..

— Правильні Вчинки.

— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?

— Мені. Мені треба, Валер.

Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.

— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.

— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…

Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.

— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.

— Шо-шо?

Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.

— Це та сама картина, про яку Личман казав!

Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.

— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!

Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.

— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.

— Може, давай я в інтернеті знайду?

— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.

На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.

— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!

Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:

— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!

— Шось я не врубаюсь…

— Він не був на площі.

— Так, а як же тоді…

— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.

Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».

— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…

І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою «Христина сміялася». Цілком випадково, це були саме ті обведені червоним два рядки, які медсестра Ксенія прочитала в готельному номері своєї останньої ночі.

— Не тисніть на мене! — тоненько пропищав Валерка.

— А-а-а! — скрикнув він низьким голосом. — Балакуча клізма!

Андрій сидів білий, наче крейда…

Розділ 61

Під площею

…Христина підвелася посеред площі та знову впала. Євген Павлович не відводив од неї чіпкого погляду. Лікар наче помирав і воскресав разом із нею. От тільки воскресав він тоді, коли його жертва падала й опинялася коло краю загибелі.

Тоді телефон знову завібрував. Євген Павлович відчув мало не фізичне бажання відповісти. Він звик його слухатися. Усе селище вже звикло. Навіть щодо таких дрібничок, як вимога завжди відповідати на дзвінки. Бо якщо папік не отримає того, що хоче, він із тебе всю душу витрясе. А зараз, судячи з усього, він не дістав бажаного від жодного з тих, хто був безпосередньо задіяний в установленні тих клятих літер, і хоче послати туди сина як інспектора. Але виходити на площу він не може ніяк. За