Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Боже, ні, Даґні, не хочу! Але тобі не слід було з ним розмовляти. Тобі не слід мати з ним жодних справ. Ти його не знаєш. А я знаю, — і він обернувся до Франциско. — Що вам потрібно? Невже ви сподіваєтеся зарахувати її до своїх перемог…

— Ні! — цей мимовільний крик був марний, адже єдине, що він пропонував — пристрасну щирість, — Ріарден приймати відмовлявся.

— Ні? Тоді ви тут у бізнесових справах? Розкладаєте пастку на кшталт тієї, в яку впіймали мене? Який обман ви готуєте для неї?

— Я прийшов… не у справах бізнесу.

— Тоді для чого?

— Якщо ви готові мені повірити, то все, що я можу вам сказати, — тут не йдеться про зраду.

— Невже ви думаєте, що можете у моїй присутності говорити про зраду?

— Настане день і я вам відповім на це запитання. Сьогодні я не можу цього зробити.

— Вам не подобається, що я про це нагадую? Відтоді ви до мене й близько не підходили! Не сподівалися мене тут побачити? Не хотіли мене зустріти?

Говорячи це, Ріарден бачив, що Франциско тримається із ним так, як майже ніхто не був здатен: стримано, беземоційно, із прямим поглядом, він не захищався і не благав, приймаючи все відкрито, із виразом оголеної хоробрості; це було обличчя чоловіка, якого Ріарден любив, чоловіка, який звільнив його від провини, тому Генк виявив, що бореться з усвідомленням, наскільки це обличчя досі близьке йому, важливіше за все, важливіше навіть за останній місяць неспокою через бажання побачити Даґні.

— Чому ви не захищаєте себе, якщо вам нічого приховувати? Чому ви тут? Чому ви остовпіли, коли я увійшов?

— Генку, припини! — голос Даґні зірвався на крик; вона негайно відступила, розуміючи, що такі вибухи зараз — найнебезпечніші.

Обоє чоловіків обернулися до неї.

— Будь ласка, дозволь відповідати мені, — тихо мовив Франциско.

— Я ж казав тобі, що сподіваюся більше ніколи його не побачити, — мовив Ріарден. — Мені прикро, що все це відбувається тут. Тебе це не стосується, але він мусить відплатити за деякі речі.

— Якщо це — ваша мета, то хіба ви її вже не досягнули? — напружено запитав Франциско.

— У чому річ? — обличчя Ріардена було кам’яне, його вуста майже не ворушилися, натомість у голосі вчувався сміх. — Невже ви в такий спосіб просите помилування?

Франциско мовчав, роблячи над собою ще більше зусилля.

— Так… Якщо бажаєте, — відповів він.

— А ви помилували мене, тримаючи в своїх руках моє майбутнє?

— Ви маєте право думати про мене, що завгодно. Та оскільки це не стосується міс Таґґарт… Чи дозволите ви мені вас покинути?

— Ні! Невже ви хочете просто уникнути відповідальності, як і решта боягузів? Хочете втекти?

— Можете вибрати будь-яке місце і час для нашої зустрічі. Але я волів би, щоб ми зробили це не в присутності міс Таґґарт.

— Чому це? А я наполягаю на її присутності, оскільки її помешкання — єдине місце, куди ви не мали права приходити. У мене не залишилося нічого, що я міг би від вас захищати, ви забрали у мене більше, ніж можуть відібрати будь-які злодії, ви зруйнувати все, до чого торкались, але це — єдине, до чого я не дозволю вам торкнутися!

Ріарден розумів, що ця закам’яніла відсутність емоцій на обличчі Франциско — свідчення найсильніших переживань, надприродних зусиль самоконтролю; він добре знав, що завдає страшних катувань, і що його несе сліпе бажання насолоджуватися цими катуваннями. От тільки він не міг сказати напевно, кого мучить більше: Франциско чи себе самого.

— Ви — набагато гірший за злодіїв, тому що зрадили, цілком усвідомлюючи свою зраду. Не знаю, яка внутрішня прогнилість вас на це підбила, але хочу, щоб ви затямили: існують речі, вам недоступні, речі, вищі за ваші наміри та мерзенність.

— Вам не варто мене боятися.

— Я хочу, щоб ви затямили, що не смієте про неї думати, не смієте на неї дивитись і наближатися до неї. З усіх чоловіків світу саме ви не маєте права з’являтися поруч із нею.

Ріарден розумів, що ним керує відчайдушна лють через власні почуття до цього чоловіка, що ці почуття ще досі живі, що він повинен їх відкинути та знищити:

— Байдуже, які ваші мотиви, але вона повинна бути захищена від усіх контактів із вами.

— Якщо я дам вам слово… — Франциско затнувся.

Ріарден реготнув:

— Та знаю я, яку ціну мають ваші слова, переконання, ваша дружба і присяга про вірність єдиній жінці…

На цих словах він замовк. Усі троє розуміли значення цього моменту — і Ріарден перший усе усвідомив.

Він зробив крок до Франциско і низьким чужим голосом, що не може належати чи бути спрямованим до живої людини, запитав, указуючи на Даґні:

— Це вона — ваша кохана?

Франциско заплющив очі.

— Не запитуй у нього про це! — закричала Даґні.

— Вона — ваша кохана?

Франциско поглянув на Даґні й відповів:

— Так.

Ріарденова рука здійнялась у повітря і з розмаху ляснула Франциско по обличчю.

Даґні пронизливо закричала. Коли вона знову змогла бачити, почуваючись так, ніби це її вдарили по щоці, то перше, що змогла розрізнити, були руки Франциско. Нащадок д’Анконій стояв, відкинутий до столу і вхопившись за його край позаду себе — не для того, щоб утриматися на ногах, а щоб стримати власні руки. Вона бачила напружену застиглість його тіла, досконало випростаного й при цьому наче зламаного, неприродно вигнутого у талії та плечах, з прямими руками, заведеними назад. Здавалось, що зусиллям стриматися він обернув власну силу проти себе самого, наче тамований порив болісно розривав ізсередини його м’язи. Даґні дивилася на судомно стиснуті пальці, що впились у край столу, і думала: що зламається першим? Дерев’яна стільниця чи людські кістки? Вона знала, що життя Ріардена висить на волосині.

Звівши погляд на обличчя Франциско, Даґні не зауважила жодних слідів цієї боротьби: може, шкіра на скронях була трохи дужче напнута, а щоки, втягнуті досередини, запали помітніше, ніж зазвичай. Його обличчя видавалося незахищеним, чистим і молодим. Даґні відчувала жах: у сухих і сяючих очах Франциско вона прочитувала плач. Він дивився на Ріардена, але бачив не його. Схоже було, наче він зіткнувся з присутністю когось іншого, до кого звертався подумки: «Якщо цього ти вимагаєш від мене, то візьми. Прийми те, що я віддаю, а більше я не маю, чого тобі запропонувати. Але, принаймні, дозволь мені пишатися тим, що я здатен на таку пожертву».

І артерія, яка билася під шкірою на його шиї, і рожева