BooksUkraine.com » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 144
Перейти на сторінку:
піна в кутиках рота, — все це доповнювало гримасу екстатичної відданості, що майже ставала усмішкою. Даґні розуміла, що спостерігає зараз за найбільшим досягненням Франциско д’Анконії.

Відчувши, що тремтить, і почувши власний голос, який здавалося, зустрівся з відлунням її крику, який іще висів у кімнаті, Даґні усвідомила, що минула лише коротка мить. Її голос вражав дикістю, потенційною силою удару. Даґні закричала Ріарденові:

— …захищати мене від нього? Та задовго до того, як ти навіть…

— Не смій! — Франциско різко повернув до неї голову, а в коротке рявкання вклав усю свою стримувану агресію. Даґні знала, що цьому наказові слід підкоритися.

Франциско не рухався, тільки повільно повернув голову і знову поглянув на Ріардена. Даґні помітила, як його руки відпустили край столу і розслаблено звисли. Тепер він справді дивився на Генка, і на його обличчі проступало виснаження від надлюдських зусиль; тим часом Ріарден раптово зрозумів, як сильно любить його цей чоловік.

— Наскільки дозволяють ваші знання, — тихо промовив Франциско, — ви маєте рацію.

Не чекаючи на відповідь, не даючи можливості нічого сказати, він обернувся, щоб іти геть. Перед виходом він кивнув Даґні: Ріарденові цей жест видався простим прощанням, самій Даґні — символом прийняття.

Ріарден дивився йому вслід, з абсолютною впевненістю думаючи про те, що віддав би життя, аби повернути час і не скоїти того, що скоїв.

Коли він повернувся до Даґні, його обличчя мало виснажений, відкритий і зосереджений вираз; він не запитував про її слова, а просто чекав, коли вона сама заговорить.

Тіло Даґні затремтіло від жалощів, що перейшли у похитування головою. Сама вона не знала, кого з двох чоловіків жаліє, але не здатна була заговорити, тільки хитала й хитала головою, наче намагаючись відчайдушно заперечити нескінченне, безлике страждання, яке всіх їх перетворило на жертв.

— Якщо ти мусиш мені щось сказати, то кажи, — байдуже проказав Генк.

Даґні чи то реготнула, чи застогнала. Вона не прагнула помсти, а відчайдушно потребувала справедливості. З гострою гіркотою в голосі вона закричала, свідомо кидаючи слова йому в обличчя:

— Ти хотів знати ім’я іншого чоловіка? Того, з ким я спала? Чоловіка, який був у мене перший? Це Франциско д’Анконія!

Із його сполотнілого обличчя вона зрозуміла, наскільки потужний це був удар. Їй вдалося досягнути справедливості, адже цей ляпас був значно гірший, ніж той, якого завдав він.

Даґні відчула раптовий спокій, усвідомивши, що ці слова повинні були пролунати заради кожного з них трьох. Відчай безпорадності випарувався. Тепер вона вже не була жертвою. Даґні почувалась одним із суперників, людиною, яка прагнула нести відповідальність за дії. Вона стояла навпроти Ріардена, чекаючи, що він їй відповість, і почуваючись так, наче тепер настала її черга зазнати насильства.

Вона не знала, якої завдала муки: те, що зламалося від її слів у нього всередині, Генк залишив для себе.

Він не подав їй жодного сигналу про свій біль. Здавалося, цей чоловік просто стоїть собі нерухомо посеред кімнати, марно змушуючи свідомість прийняти небажаний факт. Далі вона помітила, що він досі не змінив пози, навіть руки з напівзігнутими пальцями звисали з обох боків, і це тривало вже досить довго. Даґні здалося, що вона відчуває важку занімілість, відчуває, як у його пальцях зупинилася кров, — і це єдине, що натякнуло, як сильно він страждає. Це почуття було таке могутнє, що Генк нездатен був ні на що більше, він навіть не усвідомлював власного тіла.

Даґні ще зачекала, аж доки жалість розтанула повністю, поступившись місцем повазі.

Його очі повільно опустились уздовж її тіла. Даґні знала, які тортури він обрав для себе тепер: цього погляду Генк не міг від неї приховати. Вона знала, що зараз він бачить її сімнадцятилітньою, разом із суперником, якого ненавидів, бачить їх разом такими, якими вони могли бути зараз, і не може ні витримати цього видіння, ні протистояти йому. Даґні побачила, як із його обличчя спадає машкара самоконтролю. Тепер йому було байдуже, наскільки його обличчя живе й оголене: все, що на ньому зараз читалося, — це відкрита лють, що переходила в ненависть.

Генк схопив Даґні за плечі, й вона підготувалася до того, що зараз він уб’є її або поб’є до напівпритомного стану. І раптом, коли вона вже відчула впевненість у цьому, він притиснув до себе її тіло, впившись устами в її рот, — і це було брутальніше, ніж побиття.

Нажахана, Даґні спробувала вирватись, але несподівано для себе самої екзальтовано обвила його руками, притиснула, прокусила до крові губу, — такого пожадання до нього вона ніколи ще не переживала.

Коли він кинув її на диван, з ритму його тіла вона зрозуміла, що це — акт його перемоги над суперником і водночас його капітуляції, акт власництва, доведений до нестерпної жорстокості думкою про чоловіка, яким він нехтував, акт трансформації ненависті через задоволення, пережите тим чоловіком, у власне задоволення, підкорення того чоловіка через підкорення її тіла. Вона відчувала присутність Франциско у свідомості Ріардена, їй здавалося, що вона віддається одночасно двом чоловікам, віддається рисам їх обох, рисам, яким вона поклонялась, їхнім спільним ознакам, тому субстратові характеру, який перетворював її любов до кожного на акт відданості обом. Також вона знала і те, що це був його бунт проти навколишнього світу, проти поклоніння деградації, довготривалих катувань змарнованим часом і безпросвітної боротьби, — ось що він прагнув утвердити, перебуваючи з Даґні на самоті у напівтемній височині, у просторі над містом руїн, і за це він тримався, як за свою останню власність.

Згодом вони лежали нерухомо, його обличчя покоїлося на її плечі. На стелі мерехтів відблиск від якоїсь електричної вивіски назовні.

Він узяв її руку і поклав собі під щоку, торкаючись устами до її долоні так м’яко, що вона відчула не так доторк, як, радше, його мотив.

За деякий час вона підвелася, взяла сигарету, підкурила її і простягнула йому, запитально хитнувши рукою. Він кивнув, досі напівлежачи на дивані. Даґні вклала сигарету йому в уста і підкурила другу для себе. Вона відчула, яка між ними запанувала злагода. Інтимність неважливих жестів підкреслювала важливість того, про що обоє мовчали. Все вже сказано, подумала Даґні, хоча й знала, що все ще треба буде підтвердити.

Вона бачила, як його очі час від часу повертаються до вхідних дверей і затримуються там на певний момент, наче він досі бачить того чоловіка, який давно вже пішов.

Ріарден тихо промовив:

— Він міг будь-якої миті поставити мене на місце, сказавши правду. Чому він цього не зробив?

Вона знизала плечима і сумно та

1 ... 120 121 122 ... 144
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"