Читати книгу - "Лазарит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Але цей мур… – Ейрік закинув голову, щоб якнайкраще роздивитися темне громаддя над ними.
Мартін прошепотів:
– Старий, насправді нам дуже пощастило, що хрестоносці пошкодили саме цю частину укріплення біля Легатської брами. Я не ступив би й кроку, якби вони були біля Проклятої вежі. Треба стати невидимкою, щоб перейти тамтешнє широке передпілля одночасно на очах у хрестоносців і сарацинів, – він показав у бік, де на Проклятій вежі палав величезний смолоскип, немов маяк, освітлюючи околиці. – А тут, як бачиш, тихо й темно.
Зараз вони перебували із зовнішнього боку південно-східної стіни фортеці. Неподалік невиразно маячіли шатра табору лицарів короля Ґвідо де Лузіньяна – саме звідти сьогодні обстріл. Цієї глухої нічної пори там було тихо – лише вартові, пошепки перемовляючись, чатували біля стінобитних машин. Зате на мурі, неподалік від брами, вирувала робота: оборонці Акри шпарко латали проломи та осип від ударів кам’яних ядер.
Такі поруйнування були вже на багатьох ділянках міського муру. Можливо, саме це й спонукало короля Філіпа кинути людей на черговий штурм. Але Річард Левове Серце був безпорадним, бо тяжко занедужав, тому Саладін удався до звичної тактики: спустив мамелюків на табір, точнісінько як тоді, коли Філіпові піхотинці вже дерлися на стіну. І штурм, що почався цілком успішно, перетворився на низку сутичок із легкою кавалерією сарацинів, а хрестоносці, які прорвалися до муру, залишилися без прикриття, й атака захлинулася.
У тому гармидері французи втратили одного з найкращих воєначальників – маршала Клемана. Король Філіп був у розпачі і звелів оголосити у своєму таборі триденну жалобу.
«Це слушний момент, щоб пробратися в місто», – вирішив Мартін.
Довга хмара повагом поглинула серп місяця. Мартін поправив на плечах лямки торбини.
– Усе, прощавай, рудий! – він стрімко пірнув у темряву. Легкий шурхіт – а потім цілковита тиша. Вихованець асасинів умів пересуватися безгучно, як велика кішка.
– Нехай тобі допомагають Аси,[140] малий! – пробурмотів Ейрік. Він стояв непорушно, удивляючись у всіяне тілами загиблих передпілля Акри. Але навіть його гострий зір не здатен був розгледіти бодай тінь приятеля.
Мартін вихором пронісся відкритим простором, перестрибнувши завалений глиною та вапняковими брилами рів і, не збавляючи швидкості, злетів схилом насипу оборонної споруди туди, де у кладці нижньої частини стіни зяяла глибока вибоїна від удару стінобитної машини. Там він завмер, відсапуючись. Поки що все відбувалося, як має бути. Ейрік підібрав йому добрі чоботи з м’якої козячої шкіри, що мали тонку та шорстку підошву, крізь яку нога відчувала всі шпари між кам’яними блоками. І взагалі – рудому ціни немає. Що б він без нього робив?…
Коли після сутички із сарацинами у вбранні лазарита Мартін відлежався, дочекавшись темряви, він повернувся в табір і насамперед розшукав рудого. Але перед тим скинув із себе коту й плащ із зеленим хрестом, запам’ятавши про всяк випадок місце, де це зробив. Потім, у самій лише кольчузі, проминув варту, сказавши тим, хто стояв на чатах, що просто ходив у рів за гостроколом справляти потребу. Пароль на цю добу, яка ще тривала, він знав.
Опинившись серед наметів та конов’язей, Мартін безпомилково вийшов до стоянки данців і в першого-ліпшого воїна запитав, де можна знайти рудого Ейріка. Рудий, як вони раніше домовилися, намолов сто пудів гречаної вовни своїм новим соратникам – мовляв, незабаром прибуде його друг. І це спрацювало. Протягом кількох днів Мартін ночував у його наметі, і єдине, що його непокоїло, – це австрійці, які стояли неподалік. Їхній герцог, тупак та хвалько, охочий випити і сп’яну поколобродити, щовечора на весь табір волав про те, як вони всі збагатяться, узявши Акру, бо в місці повнісінько заможних євреїв, а пустити кров синам Ізраїлевим не менш почесно, ніж зарубати зо дві дюжини сарацинів…
Мартін згадував це, проводячи поглядом відблиск смолоскипа вартового, який саме проходив угорі по муру. Щойно той зник, Мартін почав розкручувати мотузку з гачком-кішкою, подумки повільно рахуючи. Напередодні він увесь день і частину ночі спостерігав за сарацинськими караулами й тепер точно знав, скільки в нього часу, аби видертися по стіні до балки, що з неї стриміла…
Ейрік досі стояв на тому ж місці, до болю напружуючи очі, поки таки не роздивився, як легкою світлою тінню його приятель почав підійматися по прямовисній скелі.
– Але ж який пройдисвіт, присягаюся вірою пращурів!..
Мартін був убраний у світлу туніку з каптуром, що її Ейрік устиг роздобути для нього ще до того, як за Річардовим наказом почали виганяти з табору торговців. Тривав ретельний перепис лицарів, сержантів і слуг, наново комплектувалися загони, призначалися нові командири, регулярно здійснювалися переклички. І хоча на цьому п’ятачку скупчилося багато тисяч людей, але чужак, який не мав на одязі гербів свого начальника, неминуче привернув би до себе увагу. У цьому не було сумніву, адже очільники хрестоносців укотре переконалися: у таборі діє чимало султанових розвідників, і всі вони підтримують зі своїми постійний зв’язок.
А сталося це ось як: наступного дня після того, як Річарда Левове Серце підкосила несамовита гарячка, від Саладіна прибув гонець із кошиком соковитих фруктів для хворого й побажаннями щонайшвидше одужати. Це мало вигляд благородного вчинку, і не так уже й просто було зрозуміти, що за тим стоїть. Чи й справді він прагнув виявити люб’язність до Річарда, про якого багато чув, чи в такий спосіб давав зрозуміти, що докладно знає про всі події в таборі хрестоносців.
Так чи інакше, але пильність було подвоєно, і патрулі почали уважно придивлятися до всіх, хто безцільно валандався табором, особливо до найманців. Мартінові необхідно було зникнути. Щезнути він міг лише в Акрі…
Тепер він почувався значно безпечніше і переймався лише через те: чи скоро місяць знову вирине з-за хмари. Мартін сидів на краю балки, що стирчала зі стіни, над ним нависали машикули,[141] далі виднілися зубці муру. Він перечекав, поки вартовий, який патрулював стіну, відійде на достатню відстань, аби потім залізти на самісіньку гору.
Але той не поспішав, Мартін навіть чув, як воїн на ходу позіхає. Друга половина ночі, саме час поспати, однак і досі на мурі усували пошкодження. До Мартіна долинуло рипіння коліс возика, який каменярі везли по стіні. Вартовий перемовився з ними кількома словами, з’ясував, що працювати їм доведеться
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарит», після закриття браузера.