Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

З'ясувавши правду про полк і про те, що ми можемо виконувати лишень ті накази, що передані через довірених осіб, що ми вважали необхідним роззброєння великих російських військ, з якими німці, здається, не мають ніяких умов, я категорично не визнав можливим виконати ані однієї з цих вимог, крім лише невзяття з собою оборонців Криму за добровольців, бо зформовані нами татарські частини можуть звідти відійти за згодою Кримського уряду, представники якого знаходяться під охороною наших шабель.

Довідавшись про останнє, пішов барон Вехерн до представників Кримського уряду та внедовзі вернув звідтам до нашого штабу. По дорозі він так уважно приглядався до життя наших сотень, які якраз діставали обід та водили напувати коней, що хлопці уважали необхідним донести про це в штаб.

Коли барон Вехерн повернув до штабу, там вже зібралися обідати, тому запрошено і його.

Обідали ми усі гуртом у саклі, посідавши по турецьки на килими та поставивши нескладну їжу: борщ з чорнющим хлібом, а потім плов баранячий в мисках на невисоких столиках, що були у саклі. То один, то другий зі складу штабу по черзі приносили потрібну їжу та ставили її на столики, а потім інші відносили порожний посуд. Їли деревляними ложками, одну з яких дали і несподіваному гостеві.

Для побільшення паради дістали десь татари бузи і в кінці подали, що було майстерніше, зварене нашими господарами.

За обідом був, крім наших гайдамаків, ще представник татарського уряду, декілька зв'язкових ескадронців і наш господар, одягнений напів по народньому. Довго мостився перед обідом німець, якому перешкоджували і високі чоботи-ботфорти й остроги на них і невміння, і нерозуміння, як то їсти в таких обставинах. Нарешті господар, пошкодувавши його, приніс якусь невисоку лавочку, на якій він, так сяк зігнувши і витягнувши ноги, влаштувався.

Заїдає пан барон смачний борщ, запиває бузою і все поглядає довкруги, а довкруги мужні, то з довгими вусами, то з татарською щіткою під носом голені, частинно з оселедцями, голови, між якими осібно невідповідно ріже око ніжне, з підстриженим волосям без оселедця обличча пана полкового лікаря, який лише цим відріжняється від решти гайдамаків, бо й одяг і поведінка однаковісенькі.

Повільно рухаються ложки, піддержувані кусниками хліба, неторопливо розмовляють обідаючі: українська, татарська та мішана російська мови переплітаються. Входить у чадралі молода татарка-господиня ще з двома жінками та приносить каву.

Нарешті не видержує німець і каже, звертаючись до мене: "Це ж казка, що я бачу! Так і здається, що провести по очах рукою і все зникне. Ви знаєте, я почуваю себе на прийомі у якогось з козацьких запорожських отаманів, чудові оповідання-казки про яких я колись давно читав, чи на прийомі у якогось татарського хана, а не в 20 віці, коли гудять величезні гармати, літають аеропляни, ходять потяги. Я старий африканський мисливець, але таких міцних вражінь, як ниньки, ніколи не переживав. Кінець моїх днів буде ними прикрашений".

"Хоч дійсно ви не у старовинних запорожських отаманів і кримських ханів, – кажу я, – але у представників того народу, який одідичив повагу своїх предків, питомі їм властивости і в боях, і в життю відновляє старі казки".

"Послужи-но баронові, Павлуша, налий кави", – кажу я "пану лікареві". Вехерн питає Павлуші, скільки йому літ і дуже здивований, що перед ним жінка-лікар гайдамацький. Каже, що має дві доньки спортсменки, але їм і не в думці пережити щось подібне в посвяті для батьківщини; аж сльоза блиснула під настобурченими посивівшими бровами. Взагалі видко, що суворий німецький післанець м'якшає.

Після обіду нова розмова, в якій я підтверджую, що: можу вийти з Криму після наказу, переданого повномочною особою, ніяких німецьких провожатих не потрібую, полк і все майно недоторкані, шлях відходу через Джанкой, вантажка лише там, де я цього захочу.

Барон каже, що напише про се в штаб і просить дозволу післати своїми вершниками, бо це більше переконуюче для штабу, а до того він не хоче, щоби останні псували йому вражіння від того, що він бачить тут.

Своє донесення він перечитує мені. В донесенні змальовується бій, під час якого він побачив уперше Гордієнківців і татарів, переказується мої вимоги і вкінці маленька дописка: "Я в повній безпеці – приймають і годують гостинно, багато є розуміючих німецьку мову, командир полковник російського ґенштабу". Питаю, що це за дописка? Каже, що у них у штабі невірна про нас уява, буцім ми дикуни, цю уяву створили російські старшини, нами роззброєні, ця уява так міцна, що навіть на добровольця їхати до нас для зв'язку зголосився лише він, хоч і сотник резерви, але старий ловець на велику звірину, а тому не дуже полохливий. Я прошу його дописати, що для зносин з нами і якщо треба з Кримським урядом, пропускаємо відділи не більше як 5-6 вершників – за безпеку яких ручаю – шлях Мамут Султан - Янкой.

Наприкінці цієї бесіди звуть мене до Кримського уряду на нараду. На нараді мені кажуть, що вони теж примушені почати пертрактації з німецькою командою, під час яких будуть настоювати на наш свобідний вихід з Криму, але як німці на це не згодяться, вони знову пропонують полкові вступити на кримську службу і тим уникнути можливого роззброєння. На це я їм сказав, що ми в разі чого підемо пробиватися силою – чи пан чи пропав. Тоді мені сказали, що це втягнуло би до боротьби і татарські відділи, бо оскільки урядові це відомо, вони не залишать нас і будуть за нас битись.

Добре, значиться матимемо спільників, а може в разі збройного конфлікту Севастопіль теж відкликнеться, а тоді може і комбінація з фльотою вийде, як тільки вдасться її повернути на Одесу, – а що як поїдуть до Новоросійська, а нас покинуть? Ось тут і виріши, як вести дальше справу, чи на конфлікт, чи на угоду?

Вертаю до своєї саклі – питаю, де Вехерн, кажуть, пішов по аулі. Куди? Подивитись на наших коней. Чому же пустили самого? Ні, кажуть,