Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Звісно, дива не стається, і на першу мою фразу ранвіш взагалі ніяк не реагує. Але і це я сприймаю, як позитивний результат. Те-атсур говорив, що на наближення інших наш гість реагував однотонним виттям.

Тож, підбадьорившись цією думкою, я сідаю на зручний пуфик, який мені підсовує Чотжар, і починаю розповідати бідоласі ранвішу, що йому нічого не загрожує, і що всі ці суворі ашари й на-агари, що снують навколо, насправді його захищають і стережуть від будь-яких небезпек. І що всі ми вкрай стурбовані його здоров'ям, що хочемо добра і все таке інше. І що я йому співчуваю та розумію, що сама відчувала щось подібне колись, але тут у цьому палаці відчуваю себе у безпеці.

Він не показує цього, але я знаю, що слухає мене. Завмирає, іноді навіть перестає дихати, і слухає.

− Як мені до тебе звертатися, алмо? − вкотре намагаюся вивідати його ім'я.

Ранвіш судомно зітхає, сильніше згортається в позу ембріона, майже ховаючи голову між худими колінами. І мені вже починає здаватися, що мої зусилля марні. Що він не відповість, ні зараз, ні взагалі.

− Ніба, − чую я раптово тихий шепіт. Буквально на межі сприйняття.

До мене навіть не відразу доходить, що це дійсно сказав ранвіш, а коли доходить, усередині спалахує справжнісінька радість.

− Мені дуже приємно з тобою познайомиться алмо Ніба, − вимовляю, буквально фонтануючи позитивними емоціями. − А до мене можна звертатися Ліна. Скажи, як ми можемо тобі допомогти, щоб ти почував себе спокійно та в безпеці?

− Я не зможу, − тремтливим голосом шелестить бідолаха, і мені доводиться сильно напружити слух, щоб розібрати зміст сказаного.

− Чому?

− Вони всі небезпечні. Забирали життя. Кожен. Багато. Всі, окрім тебе. Ти життя бережеш. І даруєш. Та не вони.

Я завмираю оторопіло. Тобто, як? Він це відчуває? Що прямо всі забирали життя? Хоча... чого я дивуюсь?

− Звідки ти це знаєш?

− Відчуваю. Смерть усюди, – звучить тиха сумна відповідь. Тремтливі руки з довгими красивими пальцями стискають скроні, що пульсують синім мерехтінням. − Смерть була поряд зі мною. Так близько. Я відчуваю її енергію на шкірі. Я все ще відчуваю те, що відбувалося на кораблі. Мені боляче та страшно.

Напевно, з хвилину я намагаюся зібратися з думками. Знайти спосіб допомогти йому. Я читала, що емоції вони сприймають на енергетичному рівні. Але виходить… не лише емоції?

Обіцяти, що його охоронятимуть ті, хто ніколи не вбивав, не можу. Серед підлеглих Те-атсура таких, мабуть, просто немає. Найімовірніше, навіть імператорський лікар одо Мі-ічан має свій особистий цвинтар.

На думку спадає лише один варіант. Можливо, абсурдний, але хоча б нешкідливий, якщо все вийде.

− Знаєш, колись дуже давно моя старша сестра навчила мене, що дуже багато може змити чиста проточна вода. Забрати геть негатив. Може, спробуєш? Тут гарні купальні. До тебе надішлють служниць, які допоможуть з обмиванням, якщо хочеш. І їх виберуть із тих, на чиїй совісті немає жодної смерті. Хочеш?

Ранвіш знову завмирає, явно обмірковуючи мої слова.

«Є такі серед довірених слуг?» − звертаюся я подумки вже до Чотжара. Бо ще наобіцяю зараз ранвішу те, що не можна виконати.

«Твої особисті», − чую у відповідь.

«А вони можуть допомогти?» − озираюся на на-агара.

«Якщо ти накажеш, – знизує він плечима. − Не затримуйся тут довго, Ліно. Повелитель може будь-якої миті прокинутися. І для всіх нас буде краще, якщо ти в цей час будеш у ліжку поруч із ним, а не в спальні ранвіша».

Ох, так. Боюся навіть уявити реакцію А-атона на мою відсутність. Пояснити йому мої дії та спілкування з Ніба точно краще до того, як він сам дізнається і розлютиться.

– Вода… справді може допомогти, – нарешті повільно й задумливо вимовляє ранвіш. – Якщо поряд не буде нікого зі смертю на руках.

− Охорона піде з твоїх кімнат разом зі мною, − запевняю його. − То мені надіслати до тебе когось, хто зможе допомогти?

− Я буду дуже вдячний, ія Ліно, − підіймає він голову. Наші погляди зустрічаються, і я навіть дихання затримую, на долі секунди потонувши у мерехтливій синяві його очей, все ще сповнених сліз.

− От і добре, − усміхаюся підбадьорливо. − Може, тобі ще щось потрібно? Заспокійливі? Інші ліки?

− Ні. Мій організм не прийме чужорідних ліків.

− А своїх ти не привіз?

− Ні. Мені не дозволили взяти з собою нічого свого, − хитає ранвіш головою, і в погляді з'являється глибока туга та образа.

− Повелитель А-атон? − виривається в мене здивоване. З одного боку я розумію, що заходи безпеки це святе, але ж Ніба свідок, а не ув'язнений. Цінний для Аша-Ірон, та ще й такий, що дуже відрізняється від підданих імперії. Не віриться, що мій світлий се-аран не передбачив, що робитиме, якщо цього цінного свідка раптом доведеться лікувати, чи ще щось таке.

− Ні. Не ваш Повелитель. Мої старійшини, − опустивши очі, безбарвно повідомляє наш гість. – Вони погодилися дати Кривавій імперії живого свідка. Тільки і всього.

Це прозвучало так, начебто цим свідком буквально відкупилися. Віддали, щоби від них відчепилися. А якщо бідолаха загине , то ще й дасть своїм родичам привід знову запечататися у своєму секторі Тавра та віками слати всіх якомога далі. Підло якось і гнило виглядає ситуація.

Не беруся навіть уявити, що зараз відчуває бідний Ніба, зраджений своїм народом.

− Ти не така, як усі тут. Дивна, – вимовляє раптово ранвіш. – У тебе багато живого тепла. Твої емоції гріють та зцілюють. Навіть твоя жалість не ображає.

− Тому що це співчуття, а не жалість. І бажання допомогти, − усміхаюся йому тепер уже зніяковіло. Зітхаю з жалем: − Вибач, я б ще із задоволенням з тобою поспілкувалася, але мені вже час йти. Мене можуть шукати. Не бійся більше, будь ласка. Повір, тобі тут ніхто не хоче нашкодити. І не тому, що вони всі добрі, а тому що розважливі та прагматичні. А на таких також можна покластися, якщо у збереженні твого життя вони зацікавлені. Я знаю, про що кажу.