Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 54

Ніколас дивився на рідного брата і нічого не відчував. Абсолютно нічого. Навіть зневаги. Бо не вартий був його брат хоча б якихось його почуттів. Ні почуттів. Ні розуміння. Ні існування.

Він розумів його тоді, коли той сходив до нього ненавистю. Він спробував його зрозуміти тоді, коли дізнався про десятки занапащених ним невинних життів. Але дізнавшись від своєї маленької сестрички, що саме Квентін був тим, хто скинув її зі Стіни…

Ні, цього він навіть і не намагався зрозуміти. Настільки не намагався, що йому було зовсім байдуже, чи кається брат у своєму блюзнірському вчинку, чи ні. Бо в його розумінні ніщо, абсолютно ніщо не могло послужити Квентіну виправданням.

Не було цікаво це й головному дізнавачеві, проте йому було цікаво багато чого іншого, а Квентін був занадто сильним менталістом, щоб дозволити провести допит Турину, й тому Ніколасу усе ж таки довелося вислуховувати виправдування брата.

І вкотре переконатися, що він мав рацію. Його брат – чудовисько. Чудовисько здатне вбивати не лише невинних, а й дуже дорогих йому людей…

– Я любив маленьку пронозу, дуже любив… Настільки любив, що досі бачу її очі, у той момент, коли вона зрозуміла, що я не залишу її живою. – Але вона не залишила мені вибору… – тьмяним, позбавленим емоцій голосом повідомив Квентін. – Їй не треба було стежити за мною. Їй нічого було робити у тій... печері, але вона... Вона вічно шастала там, де їй не належить... І...

– Виродок! – усе ж таки не витримав Ніколас. – Ти міг би почистити їй пам’ять!

– Й усе життя боятися, що вона згадає те, що бачила?! Вона ж НАША сестра! Вона б згадала!

«І вона згадала! – подумки посміхнувся Ніколас. – І ще вона ожила. Але ти про це ніколи не дізнаєшся, мерзотнику! Ти так і помреш, бачачи її повні жаху очі перед собою!».

На відміну від Олдена Рагнвальдського, Квентін визнав тільки те, на підставі чого йому висунули звинувачення й засудили до імператорського ордера. І на цьому усе.

– Ваша Світлість, ви ж знаєте, що ваш брат сильніший за вас, тому ми усе одно з’ясуємо усе, що ви приховуєте, – намагався напоумити його Ілберт Смартіс.

– Ви можете спробувати. Він може спробувати, – гордовито посміхнувся Квентін. – Але попереджаю відразу, що на нього чекає сюрприз: я вмію зберігати свої секрети!

Ніколас думав, що брат блефує, але він виявився не просто сильним, а майже таким же сильним, як і він сам: кожну спробу прочитати його думки, Квентін зустрічав настільки агресивними ментальними атаками, що у Ніколаса від болю не виходило думати. Весь світ перетворювався для нього на пляму нестерпно яскравого світла, що пульсувало криками болю слідом за яким незмінно накочувала нестерпна нудота, запаморочення й невідомо звідки виникало почуття тваринного жаху.

Зрозумівши, що він теж має атакувати брата з усім, що має, Ніколас попередив.

– Квентін, адже я теж можу відповісти тим же ж, я теж можу не стримуватися.

Побачивши, що у відповідь на це брат лише у черговий раз поворухнув пальцями, закликаючи магію, про що свідчило слабке, ледь помітне свічення, що огорнуло його пальці, Ніколас, насилу стримуючись, щоб не закричати від моторошного головного болю й не зігнутися навпіл від нудоти та запаморочення, що атакували його з новою силою, просипів:

– Квентін, припини! Ти робиш собі лише гірше!

– Не тільки собі, а й тобі також! Що, гарно дісталося? А чи то ще буде! Будь впевнений, я піду до кінця! – виплюнув він з ненавистю й тріумфально посміхнувся, незважаючи на те що у цей момент до струмків сліз, що лилися з його очей, приєдналися також й цівки крові. – Бо на відміну від тебе окрім моїх секретів, які я маю намір забрати з собою у могилу, та задоволення знати, що я хоча б у чомусь, але залишив тебе з носом, мені більше нічого втрачати! На який хрим мені мій розум, якщо мене усе одно чекає плаха? А ось тобі, мій любий братику, наскільки я розумію, цілий та неушкоджений розум дуже навіть потрібний!

Ніколас не знайшовся, що відповісти: він не міг і, що, набагато важливіше, не мав жодного бажання обіцяти цій потворі помилування, тому запитливо глянув на головного імперського дізнавача.

Ілберт Смартіс на декілька секунд замислився, потім ухвалив рішення:

– Навряд чи він знає набагато більше того, що ми про нього вже й самі знаємо, то нехай подавиться своїми секретами! До того ж я хочу, щоб у момент, коли кат опускатиме сокиру на його шию, він не слину від щастя пускав, а штани мочив від жаху! Варта, заберіть його!

Зайве й казати, що коли закутого в антимагічні наручники та кайдани Квентіна виводили, на обличчі його відбивалися зовсім не торжество й самовдоволення, а страх… Увесь час допиту він тримався впевнено й самовдоволено лише тому, що був упевнений, що допитну він покине не інакше як овочем. А якщо йому ще й пощастить, то овочем допитну покине також й ненависний молодший братик. Або ж  йому запропонують угоду.

Як тільки за обвинуваченим зачинилися двері, Ілберт Смартіс не витримав й висловився:

– Скотина! Багато усіляких тварюк я бачив, але цей… До чого ж низька душиця! Ну й братики у вас, Ваша Високосвітлосте! Усі три, як на підбір! Один другого краще! Досі не розумію, як ви вижили?! Не інакше як вас саме провидіння охороняло! І коли вже ми заговорили про ваших братів… Вибачте, якщо втручаюся… Але до мене дійшли чутки, що ви попросили Імператора про заміну міри покарання Домініку з каторги на домашній арешт, а Жордану та Лукреції з плахи на заслання з позбавленням титулу та майна. Вибачте мені, але ви при своєму розумі? Гаразд ще Домінік, але ж Жордан?! Якби у нього усе вийшло, вас не просто судили б як зрадника інтересів Імперії та власного королівства, вас би порвали на шматки ваші власні ж люди! І це я ще мовчу про те, що загинула б купа народу! Вашого народу!

Помасажувавши усе ще ниючі скроні, Ніколас криво посміхнувся:

– У Жордана та Лукреції четверо хлопчаків, яких ми з Вівіан плануємо всиновити. І, як, на вашу думку, я зміг би дивитися їм у вічі, відправ я їхніх батька та матір на плаху?